«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Нас навчили слова присяги: «Присягаю фюрерові, Адольфові Гітлерові, головнокомандувачеві німецьких збройних сил… аж до смерти». По Службі Божій три високі ростом німці-офіцери, у шоломах, в білих рукавицях, парадним кроком вийшли перед колони рекрутів; середній, з широкою лентою через плече, ніс перед собою німецький прапор, а два ескортники тримали при рамені голі шаблі. Почався церемоніял складення присяги. Німецький черговий офіцер голосно проводив слова присяги, а за ним мали повторяти усі рекрути: Ich schwöre bei Gott… пролунало й заглухло в лісі серед дерев… Глуха мовчанка… Ніхто не повторяє.
Незвичайну ситуацію врятували німці. Вони голосно повторяли слова присяги, а за ними ми почали мимрити під носом. Я був задоволений, що «присяга», мене не зобов'язувала. Хоч це не мало найменшого значення: ти мусив виконувати всі накази начальства, чи ти присягав голосно, чи мовчав…
Над змістом присяги ніхто з нас не застановлявся, однак після війни я довідався, що в німецьких збройних силах в той час було три версії присяги: вермахт складав присягу Гітлерові як канцлерові (голові уряду) і головнокомандувачеві німецьких збройних сил; вояки ненімецьких з'єднань — тільки як головнокомандувачеві, а вояки СС — присягали вірність Гітлерові особисто.
Після церемонії присяги відбувся концерт на спортовій площі. Викотили також бочки пива, яке вояки цідили до металевих їдунок. Спробував і я. Мені зовсім не смакувало, а ще нагріте на сонці пиво.
На сцені, зробленій швидкоруч, виступали артисти з «Веселого Львова». Актриси були одягнені в народні строї. Потім вони розійшлися поміж вояків і я мав нагоду вперше подивитися зблизька на справжню актрису. Вона не відрізнялася виглядом від звичайних дівчат. Бодай на мій погляд… Однак я не наважився до неї заговорити.
Між звичайними молодими вояками немов запала невидима куртина, яка перешкоджала нормальним відносинам між ними і дівчатами. Може тому, що це відбувалося на очах товаришів… Ось приклад. До Гайделягру приїхала група акторів. Вони ставили ревю. В останній точці програми довгонога актриса, закінчивши свій танець з «сімома вуалями», дала виклик до залі, заповненій по береги вояцтвом різної національності: хто вийде на сцену на останній прощальний поцілунок? Ніхто не зголосився на повторні виклики та заохочування. Врешті, німецький офіцер з першого ряду мусив «рятувати ситуацію»…
«Чому я не використав таку нагоду? — докоряв я собі. — Використаю наступного разу…»
Уже як цивіліст був я у театрі на ревю. Мене особисто попросила на сцену актриса, щоб взяти участь у грі, за її поцілунок. І я знову «стхорив». — «До трьох разів штука», — потішав я себе. Але третій раз штука не збулася…
Одного дня приїхав відвідати мене мій брат Антосько (Антін), якого я дуже любив. Він був від мене старший на одинадцять років — був «передвоєнний», я «післявоєнний» — першої світової війни. Він мною опікувався і виховував, поки я підріс. Тепер він був у відпустці з німецького війська й повертався назад до кадри. Як він опинився у німецькій есесівській частині.
Він був членом ОУН, хоч ніхто вдома цього не знав, але щойно сказав мамі, коли його мобілізували поляки на війну в 1939 році. Сказав тоді, що організація доручила їм не битися з німцями, а до них при першій нагоді перебігати. Так він і зробив — залишив коня зі своїм светром на обсерваційному пункті — він був в артилерії, — і здався німцям. Перші місяці були жахливі. Перед вибухом радянсько-німецької війни він зголосився добровільно до «українського війська», але його не покликали й ніякого «українського» війська не було. А коли війна затягнулася, гестапо прийшло до нього й, покладаючися на його «добровільне зголошення», вимагало, щоб він тепер пішов до німецького війська. Погрожували йому недвозначно арештуванням. Чи було б так, чи інакше, але він пішов, був поранений і тепер, повертаючись з відпустки, відвідав мене.
Він був дуже незадоволений. Вдома біда. Батьки старі. В них німці забрали одного коня, а коли мати казала, що її два сини у німецькому війську, то у «винагороду» дістала штовхана в груди, а коня все одно забрали. Брат казав, що йому належиться ще одна відпустка, але він з неї вже не повернеться до війська. І пізніше, ПІСЛЯ ВІЙНИ, я довідався, що він справді не повернувся, а пішов до УПА і там загинув.
Під час нашого рекрутського вишколу до нас прибули колишні українські старшини з наших Визвольних змагань, які зголосилися до дивізії. Вони були одягнені у звичайні стрілецькі мундири, без старшинських відзнак, і, очевидно, віком могли б бути нашими батьками, тому абсурдним було їхнє порівняння з молодими елегантними німецькими офіцерами Я не дуже на них звертав увагу й не випитував, звідки вони приїхали і яка їхня функція. Самозрозуміло, що вони тільки час-до-часу скупо з нами спілкувалися.
Щойно прочитавши спомини одного з них, сотника Дмитра Феркуняка, та майора Гайке, німця з штабу дивізії, я довідався, що 17 липня зі Львова виїхало до Брна у Чехії 240 колишніх старшин. Не всі вони були здатні до військової служби через свій вік, підтоптаний стан здоров'я та вимоги до модерного ведення війни. Таких згодом звільнили. У Брні вони почали свою військову службу як «рекрути». Першого серпня від'їхали до Гайделяґру, де брали участь у нашому вишколі як спостерігачі. До нашої 10-ї сотні приділено з них дев'ять. 28 серпня 1943 року вони прийняли присягу, один день перед нашою. Чомусь командир вишколу так зарядив. І того ж дня виїхали до Лешан у Чехії на старшинський перевишкіл.
Гайке зробив свою оцінку: хоч українські колишні старшини не дорівнювали своєю поставою німецьким колегам, але в деяких бойових ділянках перевищували їх.
Після закінчення рекрутського вишколу нас порозділювано до різних родів зброї та спеціяльних вишколів, а мене призначили до піхотинської підстаршинської школи, до Ляуенбургу на Помор'ї.
ЛяуенбурґПоїзд цокотав монотонно, подекуди стояв
