«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

По дорозі до Васильковець я вступив до присілка, де мешкав мій товариш Степан «Фуньо» Стояновський, з яким я був у гімназії в одній клясі й один рік ми мешкали разом, довідатися, чи він їде до дивізії.

Його нема вдома, — сказав його батько.

Його тато був перед війною в США, повернувся до свого села на Теребовельщині, але купив у присілку Товстенького кільканадцять моргів поля — по-модерному: все в одному куску, без меж — і господарив. По війні мені говорили, що його червоноармієць застрелив на порозі його хати. Але насправді це було не так. Він переховував єврейських брата і сестру Альтманів, яких однієї ночі той Господар, де вони переховувалися за гроші, викинув серед ночі, погрожуючи: «Забирайтеся! Якщо ні, я завтра зголошу німцям». Не зголосив би, бо його німці також розстріляли б разом з євреями.

Євреї знали Стояновського, бо в них він купував матеріал на господарство. Прийшли до них. Батько порадився з сином, і вони їх прийняли. Після війни радянська влада арештувала батька. Однак Альтмани розповіли властям про їхній порятунок й заручили, що він нічим не провинився. Батька випустили. А «Фуньо» закінчив студії й добився посади ректора ветеринарного Інституту. Це був у Львові єдиний вищий навчальний заклад, в якому лекції викладалися українською мовою. Коли на професора Стояновського натискали, щоб він перейшов на російську, він відповідав: «Корови на селі не розуміють російської мови».Уже в США, у м. Буффало появилося в газеті пиииішпіня, очевидно, англійською мовою, що є собачка їй адоптації, але зацікавлена особа мусить знати українську мину.

В добрій справі й звірята поможуть!

Приїхав я до Чорткова з валізкою, у яку мама вложила спечену начинену курку й ще дещо. Переночував у своєї тітки, де мешкав на станції, коли ходив до гімназії, і вранці пішов на залізничну станцію. Тут багато добровольців, були товариші з моєї кляси, були товариші з нижчих кляс, були знайомі і незнайомі — цілий потяг. Прийшли люди з Комітету прощати нас, і кілька дівчат, що жили в Чорткові, але багато не було, бо це був будний день. Не зійшлося так багато, як на парадах, коли вербували до дивізії.

І тут сталося те, чого я ніколи не міг був подумати, щось, що дуже мене образило. На станцію заїхав поїзд з товаровими вагонами й подалися розпорядження, щоб добровольці сідали до тих вагонів. Мені не могло поміститися в голові, як я, український вояк, новий «січовий стрілець», мав би їхати до українського війська в товаровому вагоні, як худоба. Я відмовився входити в такий вагон і ще намовив двох товаришів, щоб тим поїздом не їхати. По вагонах видавали ковбасу, за якою мені стало трохи жалко, й, мабуть, горілку, за якою зовсім мені не було жалко, бо я її не пив, і ми втрійку поїхали наступним потягом через Станиславів до Львова — до дивізії. Тоді я вже чувся українським вояком.

У Львові моїх товаришів послали до Брна. Не знав я де Брно знаходиться. Але тоді вже казали, що ті, які їдуть до Брна, підуть до старшинської школи. Ну що ж, мої товариші стануть старшинами, подумалося мені, але це мене ні трохи не турбувало. Мене примістили в якомусь будинку, з колючим дротом, обведеним подвір'ям, на брамі, якого стояли озброєні вартові — калмики. З того будинку не всіх випускали, але мені можна було вийти, може тому, що я був доброволець. Це була субота. Переночувавши, я в неділю рішив піти на футбольний матч, бо вичитав на афіші, що грає український студентський клюб з «Дніпром» чи «Дністром». Якось щасливо допитався до грища, дивися на матч (він закінчився в нічию) і весь час журився чи траплю назад до свого приміщення, бо був перший раз у великому місті. Якось повернувся назад, не заблудив, і наступного дня повели нас на залізничну станцію. Тут знову заїхали товарові вагони, але тепер вони в мене не викликали бунту, тим більше, що я лишився сам і не мав жодного з моїх близьких товаришів, і, по-друге, що я мав робити? А хлопці, як хлопці, у вагони посідали, вифасували «ферпфлеґунґ» харчі (це перше моє слово з військового жаргону) і так собі заспівали:

Я всів до вагону і поїхав у незнане. Нікого у вагоні я не знав. Хлопці співали, жартували, їли ковбасу, дехто шпигнув пляшку горілки, а мені нічого не смакувало. Я відчинив свою валізку і пробував їсти курку, але навіть так старанно спечена мамою курка з начинкою не смакувала — я не мав апетиту. Вкусив два рази й, глянувши на добровольця в обдертій одежі, який нічого з собою не віз, віддав йому. Він почав їсти з великою насолодою.

Зупинилися на станції Дембіца. Коли зійшли з поїзда, я дуже зрадів, бо зустрів більше моїх товаришів зі школи — вони десь були приділені до інших касарень у Львові — і сюди приїхали в інших вагонах. Не всі вони поїхали вишколюватися на старшин до Брна. Я так зрадів, якби не бачився з ними роками. Я не сам, я знову серед своїх товаришів!

Німецькі вояки нас зібрали — тут вже знайшлися першіні «дольмечери» — перекладачі. Повставляли нас в трійки і: «Марш!» — до Гайделяґру — нашого полігону, вишкільного табору.

Колона рушила. Спочатку навіть йшла впорядковано, але через кілька хвилин розбилася у неформену юрбу. День був гарячий. Дорога асфальтована. Не всі приїхали до дивізії як я, з великою валізою. Але в ній найважча була курка, якої я позбувся. У ній я не мав нічого більше тяжкого. Правда, ще був мій плащ-порохівник. Пощо я його взяв, сам не знаю, але інші мали великі валізи й важкі. Що вони в них везли? Мабуть, найбільше харчів, а може й горілку, бо що можна до війська у воєнний час брати? В кожному разі вони знемагали від втоми, потім несли свої валізи на рамені одному, то другому, деякі тягли їх