«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Танцювати навчився я за радянської влади. Намовив мене товариш з мого села Славко Білінський, який вчащав в Чорткові на вчительський курс. І ще один студент з того курсу. В той час була настала криза з українськими вчителями, бо у великій більшості вчителями були поляки з корінної Польщі. Тоді радянська влада поширила народні школи по деяких селах на неповносередні, а по містечках відкрила середні. Тому відкрили вчительські курси, на які приймали молодих українців, євреїв і теж поляків, але місцевих.
З приходом німців Ярослав Білінський (в УПА — «Бистрий»), був арештований німцями, втік з концлагеру, командував куренем, 7 січня 1945 року поранений в ногу попав у полон, 24 квітня 1946 року був розстріляний. (Див. книгу Богдана Савки «Забути не маємо права», Тернопіль: «Джура»).
Записалися ми до «танцювальної школи», яку провадив старший віком єврей. Це не була школа. Вчилися ми танцювати у звичайній хаті, у більшій кімнаті. «Балетмейстер» показував нам кроки, а згодом приходили єврейки й ми з ними танцювали під музику, що лунала з патефону. Часто приходило «фордансерок» тільки дві. Мої товариші випереджували мене й тоді «балетмейстер» був мені за партнерку.
Прийшли більшовики й пішли. Лишили за собою багато помордованих і покатованих по тюрмах, між ними моїх товаришів. Прийшли німці й почали арештувати й стріляти, між ними моїх товаришів.
Наступив 1943 рік — рік моєї матури. На весну пішла акція зголошуватися до дивізії — до українського війська, як ми вважали, до других січових стрільців. Ціла 8-ма кляса зголосилася. Очевидно, не всі, які зголосилися, стали до бранки, і не всі, котрих було прийнято, поїхали до дивізії. З приблизно з сорока хлопців пішло, може, двадцять п'ять, може, тридцять. Хто був не здав матури, отримав т. зв. «кріґрсматуру», тобто посвідчення, що через військову службу його слід трактувати як матуранта.
З нами зголосився наш професор Константин Демчук, який не повернувся з боїв під Бродами.
Після іспиту я помагав батькам на господарстві. Час-до-часу приїжджав до Чорткова грати у футбол. Вершком мого спортового успіху були змагання з Українським студентським клюбом зі Львова, який було запрошено на спортові змагання до Чорткова. Під час легкоатлетичних змагань я здобув — вперше і востаннє — друге місце в легкоатлетичних змаганнях — у штовханні ядра. Справа була в тому, що з нашого клюбу не було нікого, щоб взяв участь у цьому виді спорту. Я мав деяке поняття, бо вправлявся під час лекції «руханки» в гімназії. То я зголосився і здобув почесне друге місце. «Почесне» тому, що нас виступало тільки двох.
Знову у футбольному матчі я заграв тоді найкраще з усіх моїх дотеперішніх матчів. Навіть врятував одного ґоля, коли воротар вибіг задалеко, а я вибив м'яч з самих воріт. За гру мене хвалили після матчу глядачі. Якось так трапилося, що я вперше забажав «пописатися» саме перед від'їздом до дивізії…
Решту часу проводив я в селі на господарстві. Батькам пішло на 60-ий рік. Я народився у 1923 році, коли батько приїхав з Канади, куди він виїхав на заробітки перед 1-ою світовою війною. Мати відмовилася їхати до Канади після війни.
Мій брат Антосько (Антін), який народився 1912 року, був мобілізований на німецько-польську війну, потрапив у німецький полон, писав листи додому й ми посилали йому харчові пачки — сухарі. (Йдучи на війну він казав, що він член ОУН). Взимку 1941 чи 1942 року приїхав несподівано додому. Вночі. Велика радість. Розповів про свої пригоди й успіхи. В полоні весь час присвятив на вивчення німецької мови. Працював деякий час па фермі у «бавора». Коли його звільняли, списували всі дані: освіта, фах і т. і. Він подав, що його фах — торгівля.
Скільки років практики? Сім. Він не говорив неправди. Бо помагав у кооперативі. А це була торгівля. Німецькою мовою володів добре. Отримав посаду у гуртівні матеріялів (тканин) на одяг, і зарплату, згідно з німецькими нормами. Тепер приходили рідкі листи з німецької військові пошти… Коли я зголосився і мене прийняла комісія до військової служби, я чувся вільним, як птах, що вперше вилетів з свого гнізда. Хотів спробувати всього, що ще не робив — я ж здав «іспит зрілості». Все це не приходилось мені легко.
Тепер, замість пішки йти додому яких 20 км, я вперше поїхав поїздом. Але ж мені з Горішньої Вигнанки треба було йти два км на станцію до Чорткова, звідти їхати до Гадинковець, з котрих ще 14 км треба було йти додому. Або їхати до Копичинець, там пересідати на поїзд, що йшов до Гусятина, висідати у Васильківцях та йти додому сім кілометрів. Пішки йшов чотири години… а поїдом?
Поборював я ще інші «ментальні бльоки». В Чорткові пішов вперше до готелю «Брістоль» на пиво. Не сам, а з кількома товаришами. Пиво зовсім мені не смакувало. Вдома примірював перед дзеркалом братів капелюх, але не відважився вийти в ньому між люди. Не був я ніколи на обіді чи вечері у ресторані, але не мав відваги туди загостити, а ще сам.
Невдовзі отримав карту покликання зголоситися до Львова. В той самий, час прийшло мені покликання до «Бавдінсту». Я розсердився: як можуть німаки посилати воякові українського війська наказ йти до будівельної служби?! Гнівно розірвав це покликання на дрібні куски.
Прийшов час їхати. Мій кузен Семко приїхав возом. Я попрощався з батьком, матір'ю. Не було жодних зворушливих сцен. Я від'їздив, якби до Чорткова до школи, з твердою вірою, що повернуся. Коли попередньої неділі мій товариш Миросько Рибак, який вчителював, попросив залишити йому самоук з нотами до навчання гри на мандоліні й гітарі. «Заграйте струни» — самотужки навчилися грати на цих інструментах і навіть у селі створили струнний квартет — я підкреслив, що тільки це йому «позичаю».
