Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Трест, у якому я працював, також закрився 7 липня. Дещо з архівів передбачали відправити до управління «Главка» в Москву одним півторатонним вантажним автом. Директор — член комуністичної партії номенклятури ЦК — Г. Романкевич не настоював на тому, щоб хто з нас, відповідальних робітників, евакуювався. Можливо тому, що він сам, його заступник, жид, з трьома членами родини, і ще один партієць, також жид, з двома членами родини — мали їхати до Главка, автомашина ж була тільки одна, а річей, треба гадати, у наших партійців було немало — отже, причину такої м'якости до нас, фахівців, можна зрозуміти й виправдати. В годині шостій–сьомій вечора, коли закінчився останній день нашої совєтської роботи, вертаючись додому, ми невеличким гуртком — директор, його заступник, я та ще один із так званих «відповідальних» робітників — вирішили «на прощання» зайти до ресторану повечеряти. Директор ресторану, приятель нашого директора, знав також і нас усіх. Отже, недивлячись на війну, знайшлось пара «графинів» горілки, пиво та дещо поїсти. Скоро директор наш розчулився — любив він випити в товаристві, — і почалась бесіда по душах.
Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх «відповідальних» службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі «поліберальнічать». Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, «в доску свой», то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно–урядової верхівки, про «погані» настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили «строго между намі», що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир–Біла Церква–Умань, про умову «дружби» з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же.[57] Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити «наших» і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д.
Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті.
— Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки… В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть…
Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті «бедлам», робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село.
На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх.
На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки.
До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині
