Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Федора Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна» продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цiнним внеском у лiтературу про подiї, якi ще досi хвилюють українське суспiльство i викликають гострi дискусiї. Мемуарний матерiал, зiбраний п'ятдесят п'ять рокiв тому, важливий сьогоднi й тим, що автор писав про речi, якi були ще свiжi в його пам'ятi та, незважаючи на труднощi скитальщини, мiг висловлювати свої думки в обставинах повної свободи слова. Друкованi частинами в українськiй емiграцiйнiй перiодицi наприкiнцi сорокових рокiв, вони появилися у формi книжки 1954 року в українськiй друкарнi «Нового Шляху» у Вiннiпезi, в Канаді, а тому були недоступні читачам в Україні. Теперiшнє видання повертає спогади на батькiвщину автора. Власне, про автора ми передусім і хочемо сказати кілька слів.

Федiр Пiгiдо народився 1 жовтня 1888 р. у селi Стайки Київської губернiї.[1] Його рiд, як вiн сам писав, походив із селян Київщини.[2] Майже всі у його та його дружини рiдні, крiм його братiв i сестер та брата дружини, були хлiборобами. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово–медичну школи. В роки визвольної боротьби 1917–1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20–ті роки Ф. Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації у Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше — помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, у науково–дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції з організації виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів.

Пiд час голоду 1933 р. загинуло двоє осiб у його родинi i троє в родинi дружини, ще троє, мiж ними рiдний брат Ф. Пігідо, були розстрiлянi, а четверо заслано в пiвнiчнi табори.[3] Пiсля нападу нацистської Нiмеччини Ф. Пiгiдо не був евакуйований i окупацiю пережив разом з дружиною i донькою в Києвi та довколишніх селах.

При вiдступi нiмцiв у 1944 р. подався з дружиною на захiд. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало велике горе — у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Шлясгаймі, Ф. Пігідо деякий час виконував обов'язки секретаря культурно–освітнього відділу, а згодом був його керівником.

У Захiднiй Нiмеччинi Ф. Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української революцiйно–демократичної партiї (УРДП) i був обраний до її Центрального Комiтету. Згодом представляв УРДП в Українськiй Нацiональнiй Радi, де також виконував обов'язки заступника президента УНР та iнформацiйного i фiнансового секретаря. У 1950–1951 рр. був директором видавництва «Українські вісті» в Новому Ульмі.

Ф. Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф. Правобережний і Ф. Стайківський, видавав книжки українською й англiйською мовами. Його перу належать такі видання як «8,000,000 – 1933 рiк на Українi» (1951); «Велика Вiтчизняна вiйна» (1954), «The Stalin Famine» (1954), «Materials Concerning Ukrainian–Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917–1921» (1956), «Україна пiд большевицькою окупацiєю» (1956).

За роки еміграції Ф. Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як «Українські вісті», «Наші позиції», «Український Прометей», «Український голос», «Рада», «Українець в Австралії» та ін. Крім того, Ф. Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інститутi дослiдження Радянського Союзу.

Помер Федiр Пiгiдо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі в Фельдмохінгені біля Мюнхена.

Свої спогади про Другу свiтову вiйну Ф. Пiгiдо писав не з покликання до лiтератури, а з почуття морального обов'язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого вiн був. Його шокувала непоiнформованiсть Заходу про СРСР та про тi трагiчнi подiї, що їх Україна пережила пiд час вiйни 1941–1945 років не лише вiд нацизму, а й вiд комунiзму. Це нерозумiння Заходом сутi сталiнського режиму мало трагiчнi наслiдки для мiльйонiв вихiдцiв з територiй, якi пiсля вiйни опинилися у складi СРСР та його політичних сателітів.

Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення «на родину». «Моя мета, — писав автор, — розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне–буденне, що менi його як звичайному спостерiгачевi довелось бачити».[4] Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тодi йшла «перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну», i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади.[5] Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, якi випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського «визволителя», а тодi знову в «обiйми» схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву.[6] Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого «Я вибрав волю» французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР.[7]

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного