Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу оговоритись: «все» — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні — себто безпартійні люди, сиділи по своїх мешканнях, чи то пак, по своїх кімнатах (мешкання на дві–три кімнати мали лише партійці, і то тільки значніші; для безпартійних — це було дуже рідке явище). Вони, загадково посміхаючись, заглядали до вікон, не завжди, правда, ризикуючи наближатись до них, щоб часом хто не побачив. Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців.

Що саме викликало цю безсоромну паніку, не можу сказати. Я був досить далеко від керівної верхівки. Дехто з моїх добрих знайомих та приятелів — членів комуністичної партії (колишніх боротьбістів), які посідали високі становища в совєтському українському уряді й були безпосередньо зв'язані з московською окупаційною верхівкою в Києві, — в 1937–38 рр. були або знищені, або заслані — одні в сибірські хащі, другі — невідомо куди; один сам застрілився, щоб не датися в руки НКВД; дехто з приятелів був «відряджений» (?) десь до Казахстану.[51] Отже, почути щось із перших, так би мовити, джерел про настрої верхівки я не мав змоги. Я міг лише спостерігати, що діється в місті. Загальною думкою людей, з якими доводилось мені говорити, було, що головну ролю у виникненні цієї паніки відіграли, безперечно, самі вищі владарі. Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС–військ (в газетах про це не писалось, бо «дружба» з Гітлером зобов'язувала все–таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, «передали куті меду». У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.

Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ «спасайся» і «збагачуйся, коли маєш до того нагоду» став отим «осиковим кілком», що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[52] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам'ятаю японсько–російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам'ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути.

Ця паніка, а її заперечити ніхто не посміє — її бачили десятки мільйонів людей в Україні (що робилося тоді в російських областях, я не знаю), виявила низеньку душу «високих» совєтських керівників. Саме тут, в час грізного іспиту, виявилася справжня природа цих всемогутніх владарів. Так веде себе ватага розбишак низького ґатунку, коли посеред бенкету на місці злочину хтось крикне: «поліція!» Кращі бо бандити мають також певну самоповагу й бодай свою, бандитську, «етику».

Мимоволі пригадуються картини, свідком яких мені довелося бути в Німеччині, на захід від Одри (Мускав), в січні–лютому–березні 1945 року. І тут лавою сунув німецький нарід на захід. З тою лише різницею, що той безконечний похід, який мені довелося спостерігати, відбувався кілометрів за 30–40 від фронту, та що вал той складався переважно, або й виключно, з жінок, дітей та старезних дідів. Все це — німецькі селяни, міщани та інтеліґенція, без розбору стану — багаті й бідні — всі одним гуртом. Між ними досить рясно можна було бачити і нашого брата–остарбайтера.[53] Навантажені своїми злиденними пожитками, вони крокували в тій же лявині. Погода в той час була дуже погана — морози, снігові завірюхи. Цей сумний похід посувався зосереджено–мовчки, спокійно, терпеливо чекаючи, коли передні підводи чомусь спиняться. Їхали переважно возами — отими німецькими велетенськими кованими возами, роверами, відомими німецькими ручними та дитячими візочками; їхали кіньми, биками, коровами; бачив я