Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

й кілька собачих упряжок, подекуди автотягачі волочили за собою по три–чотири вози. Ось молода німкеня на ровері: спереду, біля руля, кошик із дитиною, ззаду, на баґажнику, — куфер, на ньому друга, старшенька, дитина, в сідлі — мати. Кожних п'ять–шість кілометрів — харчувальні пункти, так звані «Квартірштеллє». Люди заходять погрітись, поїсти гарячої супи, випити кави. Дається всім без розбору; тут же спочивають і харчуються остарбайтери. На дорогу, особливо дітям, дають «бутерброди». Військових не видно — вони за своєю «військовою» роботою на фронті, — лише інколи промчить авто з штабними, мабуть, офіцерами та промаршує рота чи батальйон фольксштурмістів з карабінами та фавст–панцирами на плечах.

Не можу також не відмітити того, що мені довелося спостерігати в днях падіння Німеччини. Коли Гітлер покінчив самогубством, був я в Фрайберзі (на південний захід від Дрездена); в дні ж капітуляції — 7–8 травня — в Авсіґу (Судети). Абсолютний спокій, всі на своїх місцях, всі зайняті дорученою кожному роботою. В «ратгавзах» (маґістратах) чинно працюють, дають одвідувачам довідки, видають харчові картки для втікачів, по місту розвозять продукти, крамарі відважують усе, що вам належить за вашими картками… 7 травня в Авсіґу ми взяли все, що нам належало за одержаними у Фрайберзі місячними харчовими картками. В Фрайберзі ж мені довелося вперше побачити черги. Це мануфактурні, одягові та взуттєві маґазини видавали, очевидно, все, щоб не дісталося росіянам.

Таку разючу протилежність не можна забути.

* * *

Мобілізовані резервісти пішки виряджались на схід у напрямку Полтава–Харків.[54] Таким же порядком було «мобілізовано» й пішки виряджено на схід більшість молоді з вищих та середніх учбових закладів; так само «мобілізовано» й пішки виряджено на схід дітей від чотирнадцяти до шістнадцяти років із так званих шкіл фабричного навчання та ремісничих шкіл, до яких, як відомо, за наказом центрального уряду, примусово було забрано сотні тисяч дітей як міських, так і сільських. Всі ці мобілізовані переходили мостами через Дніпро й залишались цілком напризволяще. Харчування в дорозі було організоване дуже зле, або, більш правдиво, ніяк не організоване: бідолашні «мобілізовані» пробивались Божим ім'ям. Два юнаки — сини моїх добрих приятелів, — що їх було також пішки виряджено до Харкова, розповідали мені про свої злигодні. (Як і інші, вони також утікали і з кінця липня до приходу німців переховувались у Києві). За день–два мобілізовані резервісти та всяких родів молодь починали розбігатись. Силу таких втікачів можна було бачити по всіх дорогах і межах Правобережжя. Я сам, живучи з 10 липня в селі, на власні очі бачив десятки таких 14–16–літніх «дезертирів», які пробирались до своїх матерів. Декілька таких «дезертирів» у липні підночовували й годувались у нашій хаті.

* * *

Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження — спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940–41 — відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[55] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї — місто під попелом. За два дні — новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П'ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши «вихідну» допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох–чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки… Робота, звичайно, всюди припинилась. Розраховують робітників. Одним видається лише заробітна платня за відроблений час:

— Ти ж евакуюватись не будеш, — суворо відповідає директор на здивовані запитання.

Іншим видається, крім зарплати, установлена наказом допомога в розмірі місячного утримання, третім — допомога в півмісячному розмірі, — сваволя жахлива, скаржитись нікуди й нема кому.

6 липня більшість