Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

до держаків, залізні вила та сокири теж були «на фронті», як наймодерніша зброя «зеленівських» загонів, що вийшли на смертельний бій із «куминою». Отож оцією, переважно «холодною», зброєю (рушниць та кулеметів було обмаль) проведено було відомий бій із комсомольським полком (десь коло 4000 київської жидівської молоді), який закінчився цілковитим знищенням усього полку, за виключенням, здається, одного — уславленого Міші Фастовецького. Бій цей увійшов в історію большевицької боротьби під назвою «Трипільська трагедія»…

Та це, як кажуть, «не по суті даної справи» і спинятися на описанні тієї «трагедії» не буду.

На запитання, що діється в Києві, що там чути про німців, відповідаю обережно.

— Та ви не «скісняйтесь», — каже мені сусід й приятель по рибальству, — тут, як бачите, нікого лишнього немає: я, дід Б…а, дід Федот та Т…й.

Розмова пожвавішала. Розповідаю про свої враження, про те, що діється в Києві, про втікачів із заходу — совєтських урядовців.

— А в нас, знаєте, дива, — загомоніли один перед другим діди, — колгоспу вже немає… Запаси хліба з «инбарів» люди розібрали. Клумачками все рознесли, — що ви думаєте: сила народу і всі голодні… Скот із колхозного двору, свиней — теж розібрали. Як тільки почали розбирати скот, з'явився голова колгоспу з комсомольцями й почали свиней убивати. Але люди силу свиней живими розібрали. Кінець колхозові. Слава Тобі, Господи!

— Увечері на колхозному дворі почали нищити реманент — сівалки, плуги, культиватори, навіть на боронах зубці збивали. На жаль, люди пізно довідались, і більшість реманенту знищено…

Я розказав, що бачив на трипільських–халепських полях.

— У–у, гемонська душа! Приходить, проклятим, кінець! — вихопилось у мого сусіда Т…

— Та полегше, Т…, ще трохи рано, почекай… Про «приказ товариша Сталіна з 3 липня» люди вже чули.

— Дак оце так залишає нас «родіна» — на голодну смерть, додавити тих, що не померли в тридцять третьому… Та люди знають уже, що їм тепер робити…

Ці жахливі прояви сталінської «політики спаленої землі» мені довелося бачити та відчувати на собі ще багато разів — весь час, поки совєтські армії не відкотились далеко за межі Київщини.

Дома схвильована родина розповіла докладно про події в нашому та в сусідніх селах.

* * *

Спроби застосувати названий «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю.

В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком»,[64] що «як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію», та що народ, «як один», стане на захист своїх кордонів.

За кілька днів приїхав мій знайомий, п. Паляниця, родина якого теж відпочивала в Стайках, і розказав, що Київський ломбард вивозять на схід. Чекати не можна було й години: все, що було в нас кращого з одягу, в тому числі й увесь зимовий одяг, було здано на літо на схованку до ломбарду. Того ж таки дня я вирушив на пристань, щоб спробувати виїхати пароплавом до Києва. Там я звернувся до знайомого начальника пристані по допомогу. Він пообіцяв «посадити» на пароплав, що мав у службових справах спинитися в Стайках. Просидів я на пристані годин п'ятнадцять; нарешті, в годині десятій ранку другого дня прибув пароплав. Пасажирів він не брав, але начальник пристані додержав–таки слова й мене «посадив». День був чудовий. Їхав я на верхній палубі. Вниз по Дніпру ввесь час проходили пароплави — то з вантажем, то набиті людьми до крайньої міри. Пройшов пароплав із двома великими баржами на буксирі. На пароплаві й баржах повно людей, на деках барж — добротні куфери, собаки на ланцюжках, народ — не розібрати який, та все ж пасажири — не звичайні смертні.

Вище Трипілля зарясніло на лівому березі: куди не кинь оком — всюди ногатий скот, вівці, кінський молодняк, телята. Ось на мілині Дніпра лежить корова, що втонула; там, далі, двоє свиней прибило до берега; он–де, біля кручі, несе на хвилях величезну тушу вола… Ось посеред Дніпра великий острів, на ньому штук двісті волів, корів, телят. Острів, видно, був густо вкритий лозою. Тепер він цілком голий, лише видно білі дубчики — рештки від з'їдженої скотом лози. Од лівого берега острів цей відділено протокою, метрів на 200. Скот, що його, видно, нагнали з правого берега, доплив до острівця й отаборився тут, — усе, що міг, з'їв, тепер стоїть, понуро дивлячись перед себе. Ось на мілині знову теля, прибите водою; далі колишуться на хвилях також утонулі двоє овець. Біля Вишеньок, під крутим торчовим одрубом піскового берега, збилися в купу півтора десятка овець — живих. Попритулялись до піскової стіни й через плечі дивляться своїми великими, мабуть, повними жаху очима на пароплав, що проходить мимо. Ось налетіли буруни від пароплава й з піною розбиваються об берег. Багатьох із тих овець хвиля збила, кілька штук відірвалось від берега й поплило водою; деякі силкуються зіп'ятись на берег. Торчовий приступок берега кілометром нижче кінчається; отже, коли б не цей варварський спосіб переправи