Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Після вечері зайшли два сусіди. Розговорились.
— Отож як бачите, — каже мій господар, — хліб — знищити на корні в полі, реманент — теж знищити, худобу — зігнати на лівий берег Дніпра, ну, а що з людьми? Про людей нічого не кажуть…
— Чому ж не кажуть, — озвався сусід К…, — кажуть і про людей: хіба ж ти не чув наказ: всім чоловікам, ще не покликаним до війська, та молоді виряджатись також на лівий берег…
— Та це я чув, але не чув, на кого залишають жінок та дітей покликаних до війська резервістів… Та й що ж робити з нами — старшими, адже й ми люди, адже ми загубили свої сили та передчасно постарілися на колгоспних полях, виконуючи п'ятирічки та сплачуючи позики. Чого ж нас не «вакуїрують»? Забрали коней і скот, вози порозбирали — на чому ж повезеш дітей та клумак картоплі для них, щоб не померли?… Чи не на плечі забрати п'ятеро синових дітей?… Та й мати ж хвора… Нащо ж наказано все знищити, що ж будуть діти їсти? За що ж тоді повинні битись наші сини?
— Е–е, мій друже, — вступив у розмову третій, — ми нікому не потрібні. Ми гній, на якому будують комунізм. Нас дуже жаліли, коли в колгоспи заганяли?
— Гинь тут, — от що сказала нам та дітям червоноармійців робітничо–селянська влада…
— Ні, люди, треба самим про себе дбати. Чули, що робиться в інших селах? Те і нам треба робити, бо загинемо й ми, і наші діти. Треба розбирати, що ще залишилося в колгоспах, та ховати. А почнуть переорювати та косити хліб — треба братись за кілля та боронитися…[61]
Ранком удосвіта я рушив далі. Підходячи до села Стайки, кілометрів за десять від Халеп'я, я побачив юрбу людей. Тут же, недалеко в пшениці, стояло три трактори. Спинився закурити. Питаю, що сталося.
— Та ви ж послухайте, чоловіче: оце виїхали тракторами приорювати пшеницю. Чоловіків забрали на фронт, а посіви нищать… Подумайте, чоловіче, а що ж ми дамо дітям їсти?
— Були б знищили святий хліб, гемонські душі, — озвався сивий, в солом'яному брилі й білих полотняних штанах, босий дідусь, що стояв біля натовпу, — та пособили, спасибі їм, баби. За півгодини збіглося сотень дві–три жінок і посунули на трактористів. Постягали їх із тракторів, перед кожним трактором полягало по кілька жінок із дітьми, кричать: «Не дамо! тільки через нас поїдуть!» Що тут було… Роковище. Не пособили ні міліція, ні комса…[62]
У царині стоїть застава — чотири дідусі з ковінками.
— Та що це, Федоре Петровичу, може пішки з Києва?
— Авжеж, — кажу, — пасажирське сполучення більш не існує. Всі пароплави зайняті евакуацією.
— Про яку це евакуацію ви кажете? Адже від Києва до кордону яких 500–600 кілометрів, й ворога ж, як казав Ворошилів, ми «будемо бити на його території», а ви про якусь евакуацію?… — питає дід Федір з неприхованою глузливою посмішкою.
— А ти не розпатякуй лишнього, — озвався мій сусід, — сказано тобі стерегти дезертирів та затримувати диверсантів, то й «сполняй», що тобі велять.
Сідаю біля «застави», що дуже нагадувала давно минулу «Зеленівщину» (повстанський рух під час завоювання України московськими большевиками в 1918–1919 рр.).[63] Тоді так само на царинах стояла сторожа з дідів, а молодь і дядьки були «на фронті» — в лісах та балках. П'ять–шість дідів із вилами — хто з добрими дубовими чи грабовими, а хто (зрідка) з залізними трійчатими. Коси ж приправлені навсторч