Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929–33–37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село.
Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити.
— Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33–му роках гнали нас із міста,[58] коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, «зеленівці», бандити, робити не хочете… «В колхози — робити», а тепер — до села?..
— Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому… А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) … Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти.
— Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо… вже недовго чекати…
В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян «квітучої, соняшної України».
Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і… жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? «Диверсія ворога» під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села…
Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М… Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра.[59] Я знав ще в Києві про відомий «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року»,
