радянських розвідників з 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість Збройних сил Німеччини тощо. 16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце–Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь–який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти. Доходило до курйозів і непорозумінь. 20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату оборони й Генштабу доповідь, у якій розкривався план «Барбаросса». Але в коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь ніхто не звернув увагу. ">[43] Партійні кола були глибоко переконані, що війну проти Німеччини почне Совєтський Союз, і почне її саме «сокрушительным ударом».[44] Правда, щодо останнього, себто «сокрушительного удару», то думки в багатьох розходились: ще зовсім свіжі були враження від фінляндського, далеко не «сокрушительного удару», — цього дивовижного змагання пігмея з совєтським «велетнем».
У неділю 22 червня, коли почалась війна, я мав наради в справі дипломного проєктування студентів, і виїхав до Інституту в шостій годині ранку. Біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних «повітряних тривог», що ні в кого не з'явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Лише в Інституті я довідався, що Німеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора–два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: «Спасайся!».
Я не знаю, чи відбувалися подібні явища на вулицях німецьких міст, у Франції, в Англії на початку війни, але в нас шпигуноманія набрала характеру психічної хвороби.
