Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

нас зустріла кавалерія червоних богунців і таращанців. Раніш вони були в армії Української Народної Республіки, але зрадили й перейшли до большевиків. Ми їхали на возах і вони, наскочивши, почали нас завзято сікти-рубати. Ми позіскакували з возів, добралися до якогось трясовиння і в тому болоті зробили каре.[1] Коні червоних ґрасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці, а ми відбивалися. Змагання тяглося довгий час. Червоні сиділи на конях дуже невигідно, бо їхні ноги в стременах бовталися в болоті і вони мусіли їх згинати в колінах та підтягати назад, або випростовувати і простягати наперед, що дуже сповільнювало рухливість вершників і робило їх смішними, бо з простягненими наперед ногами здавалося, що вони сидять на коровах, а не на конях. Врятувала нас наша розвідка, що була далеко десь спереду й натрапила на чугаївських розвідувачів. Зустрівшись мирно, вони обмінялися інформаціями: наші сказали чугаївцям про нас, як повстанців, а чугаївці розповіли, що вони з колишньої Української Галицької Армії, що перейшла до большевиків і тепер називається ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Коли нас оточили червоні в тому болоті й почулася стрілянина, то чугаївці-галичани під командою отамана Шепаровича відкрили гарматний вогонь по большевицькій кінноті богунців і таращанців. Це спочатку зробило замішання серед червоних, але мало нам помагало. Визволила з-під шабель червоних богунців і тарашанців у болоті кіннота генерала Гулого-Гуленка, повідомлена нашою розвідкою. Заскочені несподіваною появою кінноти Гулого-Гуленка червоні богунцї й таращанці впали в непритомність з переляку. Їхня розгубленість підбадьорила нас розвернутися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи, отямившись, кинулись утікати поодиначки хто куди, бо з досвіду вже знали, що з кіннотою ген. Гулого-Гуленка краще не займатися.

Підібравши вбитих, поранених і з десяток полонених, ми повернулися назад. Спершу розмістили по хуторах поранених, потім поховали вбитих, а тоді вже іншою дорогою подалися на Херсонщину.

Дошкульна втрата і трофеї

У 1920 році, під час наступу Добровольчої армії під командою ген. Шкуро, наші розвідувачі повідомили, що із Знам'янки, якось невиразно, ніби метушливо, відступають большевики, а денікінці пруть на Знам'янку. Большевиків було там приблизно три тисячі, але мали вони дуже багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів і матеріялів. Я, не гаючись, зразу ж пов'язався з отаманами Загороднім і Заболотнім, які тоді стояли в Чорному лісі, щоб разом наскочити на большевиків і відбити в них усе те, що вони мають і чого нам тоді так дошкульно бракувало. Я з моїм загоном ішов із станції Цибульова, недалеко Знам'янки, а отамани Загородній і Заболотній Із своїми загонами вдарили на большевиків із правого боку. Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців, бо без спротиву заметушились і, в паніці втікаючи, залишали нам усе своє добро. Але, втікаючи, большевики зорієнтувалися, що ми не регулярна армія, і невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушно завзятому бою і з великими втратами в людях: в нас було коло 50 вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад 200 трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.

Минуло декілька днів як до нас примчали посланці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи нас, що на станції Бобринська якось дуже підозріло перемішуються большевики; мабуть, збираються відступати, і що Яблучко просить нашої допомоги. Він уже чекає нас у лісі. Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями на те місце, де чекав нас Яблучко. Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити в свої руки їхній ешельон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за пляном, раптово й точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків зразу, і ми, без ніякої втрати, здобули 50 осідланих коней, кулемети рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консерв, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід. На Бобринську станцію большевики приїхали з Харкова. тому й запаслися всяким добром не абияк. Куди вони розбіглися від нашого несподіваного наскоку, не знаю, бо ми їх не переслідували. Тріюмфально упоравшись з усім, без жертв у людях і без ранених, ми з багатющими трофеями вернулися до Холодного Яру.

Радісна зустріч і сумне прощання

На початку літа 1920 року ми демонстративно проїжджали селами на Херсонщину в напрямі Ананьєва. По дорозі зустрілися з частинами Зимового походу під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Ми дуже радий цією зустріччю і хотіли пристати до них, щоб іти й боротися разом з ними. Нам відмовили. Не прийняли, хоч ми й просилися. Ми пропонували вдарити спільними силами на Єлисаветград, де була червоноармійська кавалерійська школа. Там було дуже багато ще неоформлених солдатів та мобілізованих рекрутів. Ген. Омелянович-Павленко сказав нам так: „Ми маємо точно опрацьований плян і ні в якому випадку не можемо його міняти". Тоді отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот, що завзято обстоював думку наступу ні Єлисаветград, запропонував такий варіянт наступу: „Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ". Але й ця пропозиція була відкинена. Командарм ще раз підкреслено заявив, що Зимовий похід відбувається за точно опрацьованим пляном і про якісь зміни чи додатки до цього пляну не може бути й мови. Він строго дотримувався свого пляну