Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

і ніяких пропозицій не приймав. Рішуча відмова командарма в усіх наших проханнях і пропозиціях недобре вплинула на повстанських отаманів і бійців. Ми фактично не знали плянів Зимового походу, але були певні того, що в його принципі було: бити большевиків. І ми з усіх сил намагалися допомагати йому в цьому шляхетному почині. Відкинення наших щирих бажань і пропозицій дуже негативно відбилося на бойовому настрої отаманів. Деякі з отаманів почали навіть гнівно бурчати. Добре, казали, не хотів генерал Омелянович-Павленко прийняти нас до себе, бо ми своєю кількістю робили б його похід важким, незвинним, але чим пояснити його нехіть бити разом з нами большевиків? Якщо справді наші прохання і пропозиції якоюсь мірою змінювали плян його рейду, то чому командарм не дав нам своїх фахових інструкцій? Чому не допоміг нам своїми порадами що і як робити і як нам бути взагалі? Безперечно, ці отамани, що бурчали, мали рацію, бо як-не-як повстанські загони становили вже готову, організовану і випробувану в боях силу, і командарм повинен би підбадьорити нас фаховими порадами чи конкретними директивами, а не зневірювати нас свою холодною індиферентністю і відмовою нам у всьому, про що ми просили і що пропонували. Це тим більше дошкуляло, бож ми, б'ючись день-при-дні з большевиками. думали про наш Уряд, про отамана Петлюру і всі надії свої покладали на армію Української Народної Республіки, що ось-ось, думали, вийде з-за колючих дротів польських таборів і прийде нам на допомогу. Інших надій у нас не було і не могло бути. Большевики нас у боях десяткували. рекрутів чи добровольців мали ми щодень менше, на кого ж було нам надіятись? Махнівці

Так ми й розлучилися. Рейдуючі частини армії УНР пішли на Катеринославщину, а ми з опущеними носами далі на Херсонщину по німецьких колоніях. Колоністи нас радо приймали, давали фураж для коней та різні їстивні продукт для нас, а найбільше смачного хліба, смальцю і сала. Та ось одного ранку ми тількнщо зібрались рушати в іншу місцевість, аж тут невідь звідки взялися й женуться вихром просто нас махнівці, десь так зо тридцять-сорок вершників. Ми їх зустріли вогняним градом: три вершники вбили, а десяток поранили, а решта вершників повтікали. У нас обійшлося без жертв, навіть ранених не було. Німці-колоністи радили нам залишити цю місцевість, бо це, казали вони, „територія Махна". І тут, крій отамана Орлика і вас, ще ніхто й носа не показав. Ми, як казали нам колоністи, „нарушили закон" територіальної власности, і Махно нам цього не подарує. Ми й зникли, не гаючись. Махно тоді мав більше трьох тисяч бійців-одчайдухів і мірятися нам з його силою було б явним безглуздям. Колоністи говорили нам правду. Махнівці справді рушили в погоню за нами. Щастя наше, що вони загубили наш слід і погналися в інший напрямок, а ми подалися, оглядаючись, на Поділля.

Вже на Поділлі, трохи вище Умані, ми наткнулися на большевиків, що взялися бити по нас із гармат. Ми прийняли бій, але небавом наші розвідувачі донесли нам, що це 45-та дивізія під командою Антонова-Овсіенка, силу якої нам не здолати, і ми пішли на Вільшану, Звенигородку, Корсунь. По дорозі розбивали по селах і розганяли менші й більші большевицькі каральні загони. Декотрі большевицькі частини вперто боронилися і завдавали нам чимало болючих несподіванок. Ми мали кілька вбитих бійців і з десяток поранених. Але з-поміж полонених большевиків, яких ми багатенько набрали в боях, більшість приставала до нас, і загін наш кількісно не меншав.

Поблизу Корсуня ми перейшли залізну дорогу й пішли на Черкаси та Смілу, обминаючи зайняті большевикамн міста, що в деяких із них розташувалися цілі большевицькі дивізії. Так полями й дорогами повернулися ми до Холодного Яру, щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми; помитися, обчиститись та змінити білизну і виспатись досходу, якщо не буде якоїсь несподіваної перешкоди.

Холодний яр

Наша „постійна" база-осідок — Холодний Яр — простягалася від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного манастаря. В околиці Мотриного манастиря, що в далекому минулому був осередком славної Гайдамаччини, зосереджувалися численні розгалуження глибоких і малодоступних ярів, до кілометра завдовжки, зарослих старезними лісами, кущами ліщини, глоду, тернини, шипшини. Це ідеальне сховище для повстанських чи партизанських загонів. Спочатку, як тільки появилася большевики на Україні, вони поривалися більшими з'єднаннями проникнути в гущу Холодного Яру з надією ліквідувати „петлюрівські банди". Але там вони всі й залишились… Ні один большевик із Холодного Яру живим не вийшов! Повстині заманювали большевиків як можна далі в гущу ярів і в тої же час брали їх у смертельний обруч. За годину большевики й не зчулися коли і як вони опинилися в обручі, з якого живим ніхто вже не виходив. Після кількох таких „операцій" і найсміливіші червоні частини здалека обминали Холодний Яр: боялися народних месників. У цих лісистих ярах були наші землянки, шалаші й кухні. Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду.

НЕП

Села й хутори, що прилягали до Холодного Яру, майже не знали большевицького розгулу — „продразверсток", убивств, грабування, насильств, арештів, бо червоні знали, що холодноярські месники пасуть їх очима і не дозволять їм кривдити невинних селян. Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом. Влада підбадьорливо закликала селян до праці, до вияву власної ініціятиви, до інтенсивного сільсько-господарського розвитку, обіцяючи селянам високі ціни за сільсько-господарські продукти, постачання хліборобам сільсько-господарського реманенту на догідних умовах, а незаможним ще й кредити. І селяни засукали рукава. Наполегливо і пощирому взялися за роботу. А роботи було куди не глянь і на що не глянь… Все просило вмілих і роботящих рук. Довгі роки війни, революції, повстань і партизанського неспокою позначилися руїною і занедбанням на всьому: на будинках, на полях, на дорогах.

Наслідків дбайливої праці не