Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко
Роз'їхалися ми з опущеними носами, бо те, що ми почули від представників Уряду УНР, не бадьорило нас. Більше то-то, були навіть сумніви серед отаманів чи ці представники не підсунені нам самими большевиками. Але пропозицію було прийнято і вирішено продовжувати боротьбу скоординовано, пляново й узгіднено. З-поміж зібраних отаманів тільки Орлик не був надійним; він своєю вдачею І манерами недалеко відкотився від „батька" Махна.
Після вужчої наради отамани ідейно об'єдналися в дусі пропозиції УНРівських представників. Та єдність отаманів, щоправда, не була ідеальною, але навіть і в такому неідеальному стані били ми большевиків де було треба з більшими успіхами і меншими втратами для себе. Неідеальність нашого порозуміння була в тому, що після домовлення тільки справді ідейні отамани дотримувалися даного слова і співдіяли чесно, як годиться. А безідейні далі були самі собі панами, робили те, що їм на думку спадало, а про з'єднані виступи й слухати не хотіли. Взяти б, для прикладу, такого отамана як Коцур. Прекрасний „стратег", талановитий партизан, організатор, здібний під кожним оглядом, кмітливий і як людина добрячий чоловік. Він мав під своєю рукою десь так коло трьох тисяч своїх партизан, але нікого не визнавав і нікому не підлягав: тримався тільки „рідного запічка", як ми тоді казали, тобто — далі від тієї місцевости, з якої були його повстанці, він не ступав ні кроку! Він керувався своїм поглядом і своєю логікою: „Мене з мого місця і сам чорт не вижене, а не то що якісь голопузі босяки-большевики!" „Я нікуди не йду і до себе нікого не впущу. Так би всі села робили і було б добре" — доводив він і цього строго дотримувався. Натомість отаман Орлик був іншого „крою" чоловік. Загін його складався із всього-на-всього тридцяти табель, але прехороших, несхибних, неймовірно справних і загартованих у герцях одчайдухів, що вітер переганяли в херсонських степах; їх і „батько" Махно не міг наздігнати… Постачали Орлика німецькі колоністи і расовими кіньми, і харчами, і горілкою, і всім чого йому було треба за те, що він розганяв большевицькі частини, які грабували і пускали з димом колоністів.
Відвідування ріднихМав і я кілька вибраних одчайдухів — хлопців-побратимів: Пугач, Чорний Ворон, Залізняк, підполковник Дорошенко і гвардійський офіцер-росіянин, що його прізвища не можу пригадати; він завжди в боях з большевиками викрикував: „Нє сдавайтєсь, братішкі, большевікам! Нє сдавайтєсь, оні пленних стрєляют!" Це були такі хлопці, що з ними — „у вогонь і в воду", як каже наша приповідка: вони не зрадять і в біді не покинуть! З ними я не раз майстрував большевикам такі „фокуси", що після всього при самій згадці вчиненого морозило спину…
Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали „отаман Ґонта", то випадково хтось із селян зустрівши мене, міг би впізнати і не хотячи або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді б моїй родині не з медом було б… У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе. Та все таки я час від часу ночами навідувався додому з моїми хлопцями-побратимами. Але одного разу вирішив я поїхати додому сам-один і за дня. Було це в масляну. Одягнувся я по-селянському, сів охляп на коня і поїхав.
Поглядаючи на всі боки, щоб не було цікавих очей, в'їхав я чвалом на подвір'я, поставив коня у скирті соломи (у скирті була висмикана ніша на двоє-троє коней). Зайшов до хати, привітався. Мати саме вареники вибирала з окропу, і я зразу сів до столу. А тут, наче вихор, увігналися большевики на подвір'я, і то багато, десь з півсотні, зразу оточили хату. Мати, що йшла до мене з макітрою в руках, так і отерпла з переляку, стоїть нерухомо серед хати. Жінка в плач… Що робити? Втікати?.. Захищатися, відстрілюючись? Ні! — щось мені наче б шепнуло. А тут уже й „товариші" в хаті. Один до батька пристав, а другий до мене:
— Ти кто?..
— Наймит, — кажу.
І він, мабуть, повірив, бо раптом відвернувся від мене і повернувся до батька, якого щось розпитував, матюхаючись, другий большевик.
— Гдє бєлий офіцер?!
І вмить обидва підхопили під руки батька, що сидів на ослоні, та й простягли ницьма на тому ж ослоні. Вбіг до хати ще й третій большевик і, не сказавши й слова, витягнув з кобури револьвер та й по іконах — бах! бах! бах!..А з батька вже йштани здирають, щоб шомполи щільніше до тіла приставали.