Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

голодний був, як вовк. Увечорі, коли денікінці вже „погостилися" і збиралися покидати цукроварню, нагадалися про заарештованого, але його вже не було. Не дочекався „допросу" та й утік. Я був радий, що справдилося те, що я йому казав у його хатині.

Згодом той самий чолов'яга попався в руки отамана Яблучка. і він хвалився, що завдяки мені він вислизнув із обіймів смерти. Але з рук Яблучка він уже не „вислизнув"; Яблучко його застрелив. Той чоловік, як виявилося, „промишляв": грабував і все награбоване пропивав, а про дітворуйб жінку зовсім не думав, морив голодом.

„Воював" я з денікінцями не цілих два дні й одну ніч. Утік. Подався до своїх „орлят". Вони не знали де я і що зі мною сталося.

Будьоновці

Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинялися аж на Херсонщині. Денікінці саме відступили, а на їх місце йшли большевики, і ми ввесь час товклися з ними. Одного разу нас повідомили посланці з інших заговів, що в цю місцевість підсувається армія Будьонного, яка довший час перебувала на польському фронті. Ми порозсилали розвідувачів, а самі засіли радити що робити. Більшість отаманів були за те, щоб зійти з дороги, бо армія Будьонного велика, і ми з нею не впораємось. Я доводив і обстоював свою думку, що якраз навпаки: засісти і всім разом напасти з усіх боків на Будьонного і розбити його армію. Свій погляд я спирав на тому, що та армія відступає вже з фронту, вона мусить бути виснажена, здебадьорена та ще й утомлена довгою дорогою, тому не витримає нашого несподіваного наскоку з засідки, і ми без великого труду її розторощимо.

Розійшлися ми з наради якісь похнюплені, з невиразними думками і неясним рішенням — ні так, ні сяк. Але я стояв на своєму — бити! „Язики", що їх упіймали наші розвідувачі, підтверджували те, що я доводив під час наради, а саме: будьоновців багато, але вони виснажені боротьбою на фронті і перевтомлені кількаденною дорогою. Це мене ще більш підбадьорило до наскоку на будьоновців, і я вперто стояв на своєму, тим більше що, як сказали нам „язики", мета Будьонного — „очистити територію від петлюрівських банд-повстанців". Отже, будьоновці йшли проти нас, і це знали всі отамани, тому я надіявся, що вони мене не покинуть напризволяще; коли я наскочу на будьоновців. то й вони, якщо не всі, то хоч декотрі, наскочать з інших боків мені на допомогу і буде по армії…

Порадившись і обдумавши з побратимами як і що кому робити, розподіливши ролі, ми — 800 бійців — пішли в наступ. Наскок наш був успішний. Лава будьоновців захиталась. Видно було, що ця армія вперше зіткнулася з партизанами, бо наш удар зчинив серед будьоновців замішання, хаотичний безлад. Треба було ще в двох-трьох місцях вдарити повстанцям по лаві будьоновців і було б по будьоновцях. І цього я чекав. Ось-ось, думав я собі, вдарять наші хлопці і становище мого загону покращає… Небавом будьоновці зорієнтувалися в чому справа, впорядкували свою захитаність і пішли в бій. Хоч вони були виснажені фронтом і втомлені довгою дорогою, але своєю численністю вони переважали нас, мабуть, один до восьмидесяти. Коли ж розгорівся завзятющий бій, будьоновці нас оточили. Сподівана допомога мені не прийшла. Мене залишили напризволяще навіть мої найближчі отамани Гризло і Яблучко, а не то що інші…

Сили були дуже-дуже нерівні, але билися ми так завзято, що коли б десь збоку вдарила на будьоновців хоч сотня повстанців чи партизанів, ми перемогли б. Та допомоги не було. Втікати було нікуди, бо ми були оточені, як у мішку. Сила наша слабнула, кількість щохвилини ставала меншою і потужний голос гвардійського офіцера „не сдавайтесь, братішкі, не сдавайтесь!" мало допомагав, та й голос той раптом обірвався… Бій тривав годин три, і прийшов кінець. Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японських бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося яко мога більше будьоновців, а тоді зірву себе і їх повбиваю. Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося…

І… чудо! Будьоновці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши, що я сиджу на присторчі, підібгавши ноги під себе як Будда. Мені аж соромно стало. Я ж приготувався вмирати, а тут… сталося з Божої волі навпаки. Я живу, та ще й у позі такій комічній сиджу, аж смішно. Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння. Підвісив свої гранати, зійшов на узбіччя яру і чвалав у той бік, звідки перед боєм ішли будьоновці. йдучи так поміж трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі.

По дорозі збирав я своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося… Наблукавшись утомлені й голодні, добилися ми до свого „гнізда". Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть за його зрадливу втечу і залишення мене самого напризволяще.

Дальші бої з большевиками

Після цієї дошкульної поразки ми знову зібрали коло 500 бійців. Наша розвідка принесла нам новинку, що йдуть ешельони мобілізованих большевиками рекрутів з Волині й Поділля. Ми в Калниболотах зірвали динамітом залізну дорогу і в завзятому бою з большевиками захопили їх усіх у полон. В цьому бою з большевиками втратили ми з десяток бійців, було декілька й ранених, але в порівнянні з большевицькими втратами наша втрата була незначною. Відбитим у большевиків рекрутам ми запропонували добровільний вибір: або приставати до нашого загону, або йти додому. Чимала більшість їх пристала до нас, але тих із них, що не були обізнані з воєнним ремеслом, ми відпустили додому.

Після цього ми подалися на Вільшану, Христинівку, Ананьїв і на Херсонщину. По дорозі