Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

Ми змінили тактику. Старалися обминати села, щоб не стягати на селян большевицької помсти. Вистежували в яке село чи цукроварню їхали большевики робити „викачку". І коли вони навантажать „викачане" добро на сільські підводи і везуть, то ми наскакували на валку з усіх боків і забирали все на свою базу. Спочатку частину відбитого в большевиків зерна чи цукру ми віддавали селянам, але про це якось довідалися большевики і карали селян як „коляборантів з партизанами-петлюрівцями". Після цього ми не ділилися добичами з селянами; забирали все для себе і вимінювали за харчі, одежу, й часом і за зброю та амуніцію, хоч це рідко коли траплялося.

Та ось появився маніфест Троцького і Якіра про амнестію для повстанців, партизанів і всіх тих, хто виступав проти большевиків зі зброєю в руках. Отак, „маніфест" прощав усі провини повстанцям, якщо вони здадуть зброю і добровільно заявлять свою лояльність совєтській владі. До нашого штабу в Мокрій Калигірці приїхали большевицькі посланці — матрос Шинкар і ще два комісари на розмову „по душам". Намовляли нас „не гратися зі смертю", припинити збройний спротив, бо це даремна витрата зусиль і часу, аджеж „влада робітників і селян завдяки всенародній допомозі вже закріпилася незрушно і виступати проти неї можуть тільки нерозумні самогубці…" Продекламували нам усі „блага" і роз’яснили всі „добродійства" маніфесту, гарантуючи „словом солдатської чести" додержання „високогуманної законности маніфесту совєтською владою". Наобіцяли нам і від самих (крім маніфесту) чимало всякого „чуда й дива" і поїхали з тим, що чекатимуть нашого розумного і позитивного рішення.

Такі обіцянки ми вже чули. Ще раніш, перед появою маніфесту, посланці від ген. Антонова-Овсієнка і полк. — комісара Попова, штаб яких перебував у Звенигородці, умовляли нас скласти зброю і за це нам обіцяли „вольную волю", спокійне життя, працю за фахом або безкоштовну науку в школах, особливо військових, що випускали червоних командирів. На їхні обіцянки ніхто з нас тоді не спокусився. А тепер до Шинкаря і комісарів його їздили на розмову по 20–30 повстанців. Одного разу поїхав з ними і я. Шинкар, як і перед тим, вищебетав без передишки, мабуть, завчену напам’ять тираду добродійств, які нас чекають, згідно з текстом „високогуманного маніфеста", і просив нас позбутися будь-яких підозр, сумнівів чи страху.

— Ручаюся своєю головою, запевняв нас Шинкар, — що совєтська влада забезпечить нам хороше життя і подбає про те, щоб ви здобули бажану освіту чи фах і стали зразковими громадянами великої і прогресивної совєтської держави.

Коли ж у розмові, якось нехотячи, я натякнув, що ми наробили дуже багато збитків совітській владі і нам ніяк не вкладається вголови така можливість, що совєтська влада простить нам усі тяжкі гріхи наші та ще й забезпечить нас освітою, фахами і хорошим життям, то Шинкар підвищеним тоном із підкресленою виразністю сказав:

— Вам і волос не спаде з голови! Розумієте?.. Скоріше мене розстріляють, аніж нас! Совітська влада вас потребує. Ви розумієте це? Потребує!..

— Будемо радитись, що більшість скаже… — відповів я, щоб щось сказати, бо всі наші люди замислено мовчали.

— А ви й не радьтесь, — з підбадьорливою усмішкою каже матрос.

— Як це?.. — запитую здивовано.

— Дуже просто. Ви ж не бандити! Ваш загін складається з свідомих, ідейних людей; ваші бійці мало чим різняться від регулярних солдат, зразково здисципліновані. Складіть зброю ви, що тут присутні, повідомте про це своїх бійців, і вони, напевно, зроблять те саме. І вийде так, як у тій приказці: „Куди голка, туди й нитка…" — вдоволено захихикав Шинкар.

Те, що нас хвалив Шинкар, нас не дивувало; так йому треба було говорити, і ми це вже не раз чули, але його порада, не знаю як кого, а мене кольнула в серце: ми, такі „свідомі, ідейні, дисципліновані", як хвилину тому розцінював нас Шинкар, мали зробитися за його порадою баранами… Тамуючи гнів у собі, я лагідно відповів:

— Воно й справді дуже просто, як ви сказали, але ми такої методи ніколи не стосували, і бійці нам не повірять. Будемо з ними, як і досі було, радитись.

Зникла веселість з обличчя Шинкаря, і він, розвівши рухами, сказав:

— Робіть як вам здається краще, але я ще раз прошу — позбудьтеся будь-яких сумнівів чи підозр! Все, що я вам казав і кажу, кажу як рідним братам від щирого серця.

Так закінчилася розмова наша з представниками большевицької влади про амнестію і льояльність владі. Це була остання зустріч.

За якийсь час після цього примчав до нас у Мокру Калигірку отаман Загородній з такою новинкою, що нас запрошують на ширшу нараду до Великої Виски: прибула делеґація від головного штабу Армії УНР у Польщі. У Великих Висках зібралося чимало представників від багатьох повстанських загонів, але й від багатьох також — не було нікого. Чи їх большевики ліквідували, чи, здеморалізувавшись, отамани їх розпустили, а чи повірили амнестії, здали зброю і заявили свою льояльність большевицькій владі — невідомо, але їх уже не було. Це сумний факт.

Делегати від УНР були для нас незнані люди, тому й представилися уповноваженням від штабу Армії та особистими посвідками. І сказали вони нам таке: Армій УНР, інтернована в Польщі, зараз ще не готова йти війною проти большевиків на Україні. Ця справа ускладнилася останнім часом і відкладається на пізніше. А ви, хто хоче, переходьте кордон до Румунії або до Польщі, там наші люди заопікуються вами і скажуть що і як робити. Хто не хоче йти за кордон, нехай іде до Харкова чи до іншого промислового міста і влаштовується, вмістивши своє прізвище, на працю до фабрики, заводу чи якогось торговельного підприємства. Іншого виходу немає. Кого ж не влаштовує ні те, ні те, той може продовжувати боротьбу з большевиками на своє ризико, не