Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

На цьому й закінчилася „ширша нарада" (вірніше було б — коротенька розмова) представників повстанських загонів з делеґатами від УНР, якщо взагалі вони були від УНР…

Ми ще порозмовляли в окремих групах із знайомими з інших загонів, обмінялися останніми подіями та новинками і роз'їхалися. Коли ми вернулися до Мокрої Калигирки, то нам розповіли, що большевики порозвішували з містах, селах і хуторах об'яви про амнестію і що аґітатори настирливо закликають голоситися до совітської влади на місцях, добровільно здавати зброю та заявляти свою льояльність владі. Кажуть, що все те, хто що робив проти совєтської влади, все прощається всім і гарантується всім рівні права, воля і захист збоку влади. Нікому ніхто не буде пригадувати минулого, бо амнестія вибілює всі чорні плями минулого, хто добровільно зголоситься до советської влади…

— Що будемо робити? — розгублено запитують мене деякі повстанці, — Я большевицькій амнестії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати… Буду боротись із брехнею — комунізмом!

Такої думки, як виявилося згодом, трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній та інші. Повстанців огортало нервове хвилювання. Вони сперечалися між собою, переконували одні одних, самі не знаючи того, чи добре чи правильне те, що вони доводили й обстоювали. Деякі і них ішли додому, щоб тихцем і поволі зжитися з селянами та якось приховати чи виправдати свою довгу відсутність у громаді; інші ж, що повірили в правдивість большевицької амнестії, йшли добровільно зголошувати свою льояльність советській владі. З останніми пішли і деякі старшини, а між ними й Пугач та Бойко.

Час від часу нас інформували з Києва, що всі ті „добровольці", які по амнестії зголосилися до большевицької влади, ходять ситі й необдерті вулицями Києва зовсім вільно, без ніякої охорони, ні нагляду… Минуло чимало часу. Інформації з Києва затихли, припинилися. І ось одного дня приклигав до нас у Кисілівку „доброволець" — командир Василь Бойко. Покалічений, потовчений, брудний і знеможений докраю! Він і розповів нам про все, що сталося в Києві з тими, які добровільно побігли по „добродійства високогуманної" большевицької амнестії. Спочатку, — розповідав нам Бойко, — заопікувалися ними в Києві по-людському, примістили всіх, досить добре годували, дали одежу тим, які були обдерті, в лахмітті; необмежена воля руху цілими днями; вимагалося тільки, щоб у визначені години сніданку, обіду й вечері всі були за столами, а після 10-ої години — лягали спати. Сказали і часто повторювали, пригадували, щоб усі були готові до виїзду у військову школу. Коли саме мали їхати і куди саме, ніхто не знав, тому, казали, треба бути готовими на виклик в кожну хвилину. Так було цілий місяць. І ось одної ночі спокійнісінько, без найменших підозрінь, усіх заарештували в сонному стані. Загнали всіх, дуже справно і швидко, по-фаховому, в товарні вагони поїзда, що йшов на Харків. Збагнувши чим це „пахне", Бойко скочив з вагона на ходу. Потовкся, покалічився і рештками зусиль добився до нас.

Усіх „амнестованих", як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і там же зразу їх розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі що й амнестію підписували; ті самі кати, що підписали вирок смерти учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!

Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова чести…

Нас залишалося менше і менше. Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п'яти, пускалися на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі большевицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: „Какой часті?" — чуємо запит. „Развє нє відішь?.. По борьбє с бандітізмом!" — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало. Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це „геройство" рятувало нас не на довго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ще й селяни починали цькувати нас большевиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало…

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець. Нашу ініціятиву й плянування відбили в нас большевики і перебрали в свої руки. Большевицький аркан шугав-свистав понад нашими головами, цупко стягаючи петлю, щоб ухопити наші шиї у смертельний зашморг. Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти. Думав і я… Думав я не про себе. Себе я давним-давно віддав Божій волі: що Бог дасть, те й буде, — сказав я, хрестячись. Думав про родину: батьки, жінка, діти… Яка їх доля чекав? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить.

Ще на початку, зустрівшись вічна-віч із большевиками, я збагнув суть комуно-большевизму, його безоглядну жорстокість, дику брутальність режиму і смертоносний терор його системи. Я вирішив боротися із злом-неправдою і знав, що ніякого помилування для мене в большевиків не існує. Всі большевицькі словесні обіцянки, стверджувані „словом чести", не мали ніякого значення і не могли мати при наявній відсутності самого поняття чести. Такою самою підступною і брехливою була їхня амнестія. Тож про добровільне піднесення рук перед большевиками не було ніколи в мене думки навіть у зародку. А щоб не потрапити якось несподівано в большевицькі