Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

вправного диригента Швайківського, родом із Ковля. Режисер і диригент церковного хору Кононено взявся за підготову вистав, „обтісуючи з грубшої тріски майбутніх акторів" до відповідних ролей. Малярі, що малювали портрети і краєвиди з натури і з цього жили, взялися разом і розмалювали розкішні полотнища на декорування окремих сцен майбутнього „театру". Робота кипіла! Наш Український емігрантський комітет став центром особливої уваги для всіх мешканців міста і, розуміється, для польської адміністративної влади також…

Згодом організували ми ще й школу для дітвори емігрантів-утікачів з підбольшевицької України, що вже раніше осіли в Польщі та й далі щодня потайки переходили большевицько-польський кордон.

„Хоїнкі"

Саме в цей активно-діяльний період нашого Українського емігрантського комітету і одружився з Ольгою Лавренчик. Залишив тартацьку справу і взявся за комерцію, яка здавна, ще змалечку, манила мене до себе. Торгував я деревом. Але одного разу, їдучи пізньої осени в поїзді, почув я розмову двох жидків про якісь „хоїнки", що, продаючи ці „хоїнки" у Варшаві, можна вторгувати добрі гроші. По-польському я вже трохи ганделяпав, але, почувши вперше слово „хоїнки", не міг добрати що воно. Зацікавившись почутим, запитав я знайомих, що це таке „хоїнки"? Сміючись з мого польського лексикону, мені сказали, що „хоїнка" — це звичайнісінька наша ялинка, які декорують цукерками та різними цяцьками на Різдво. „Хе! Таке гарне слово «я л и н к а» і так скапарали — „хоїнка", подумав я собі.

Не довго думавши, я домовився з хлопцями, щоб приготували для мене молодих сосен на два вагони, а сам розпочав старання, щоб дістати в кредит два вагони, бо грошей у мене не було. З великим трудом та ще й допомогою знайомих начальник станції відпустив для мене два вагони з такою умовою, що належні кошти заплачу йому після розпродажі „хоїнок". Позвозили з лісу ялинки, завантажили вагони, і їду я до Варшави щоб „уторгувати добрі гроші".

В дорозі до Варшави, дрімаючи, думав, що я буду перший з ялинками на ринку, бо до латинського Різдва було ще далеченько. Та як же я вибалушив очі, побачивши, що у Варшаві ліцитують 20 вагонів ялинок! В додаток ще виявилося, що мої соснові ялинки — не ялинки, звичайне ніщо, і що їх і даремно ніхто не захоче брати, не те що за гроші… Ну й заробив „добрі гроші"! — дурняв сам себе подумки. Що тепер робити?..

Думав і сяк і так, нічого не виходило. Нарешті, додумався і вирішив: треба відріктися від своїх „ялинок". А за ті гроші, що треба було б заплатити за розвантаження двох вагонів куплю з ліцитації справжні ялинки і продаватиму їх у роздріб. Так і зробив. Купив чимало ялинок, найняв і фірмана з возом, а тут нова біда! Нема місця, де можна було б скласти ялинки і продавати. Всі відповідні місця для цього вже зайняті варшав’яками, що мають дозвіл працювати. На хідниках не можна ялинок розставляти, бо поліція гонить і штрафує…

Але й тут мені повезло. При одному будинку, що стояв фронтом до рухливої вулиці, була вузенька площа під будову, і я упросив господаря дому, щоб дозволив мені примістити ялинки в цьому закапелку. Торг ішов понад усякі сподівання! Після всяких неприємностей, клопотів, неув'язок та метушні я гіги справді вторгував „добрі гроші" — мільйони марок! Вернувся з Варшави додому веселий і задоволений. Розплатився з начальником станції за відпущені мені вагони і зарікся: більше ніколи в моєму житті не продаватиму „хоїнек"!

Автор на вулиці Варшави в 1928 році.

Популярність нашої культурної праці

Наша організована діяльність, особливо хор і вистави, ставала щораз популярнішою. Членів нашого комітету, як військовиків, запрошували на дефіляду „3-го мая" та інші державні святкування. Часто, маршуючи, доводилося нам і співати. Польських пісень ми знали дві-три, то надолужували своїми — українськими. На початку, здавалося, ніхто на це не звертав уваги, але до нас прилітали чутки, що воєводі це не подобається. Згодом я став помічати, що ставлення до мене місцевої влади холоднішає. Час від часу ближче знайомі й одвертіші службовці казали мені, що вища влада староства і воєвідства „держить мене на очах". Причина — казали — та, що „ви тут організували своє національне життя, ігноруючи факт, що ви не в себе вдома, а в Польщі"…

В неласці влади

Справи наші значно погіршали з появою нової поправки до закону, що забороняв українським і білоруським утікачам з-під большевиків, а тим більше військовикам, жити на прикордонних територіях, тобто на українській і білоруській землях, окупованих поляками. Хто мав дозвіл жити в Польщі, мусів шукати собі місця в корінній Польщі. На додаток до всього злого, що ставила супроти нас польська влада, наш Український емігрантський комітет відвідала сенаторка Кисілевська. Ми її зустріли і прийняли з великою шаною, почестями та мистецькими виступами. Це на сенаторку вплинуло дуже зворушливо, бо вона не чекала такого прийняття і навіть не сподівалася, що таке їй може трапитися — як усі чомусь казали — „в глухому Поліссі"…

І цього й почалися „запрошування" мене до Староства на різні допитування, а трохи згодом „запросили" мене і до Воєвідства. Прийняв мене сам воєвода, нелюдяний, суворо насуплений Костек-Бернацький. Говорив люто і зухвало, з підкресленою згірдливістю високого польського урядовця, витикаючи мені правдиві й придумані „гріхи мої" супроти польської влади. Докоряв мені сухо і колючо за мою невдячність демократичній Польщі, що дала мені затишний притулок у себе і сприяла своїм устроєм і законами моєму вільному, незалежному та заможному життю. Наганивши мене досхочу, воєвода втомлено, але сердито вигукнув: „Тут вам не Україна!.." і пообіцяв, що я незабаром отримаю урядове розпорядження на письмі про виселення мене з Полісся.

Так і сталося. За кілька днів після цього мене й справді „демократично" і „законно" прогнали