Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

з Полісся на територію корінної Польщі, ніби потверджуючи цим незаперечну істину, що Полісся таки не польське. Моя дружина. Ольга, як місцева „обивателька Польскі", користуючись друкованими законами конституційної Польщі, почала добиватися права для мене, щоб легально жити з нею на Поліссі, але всі старання її не мали успіху. Їй сказали: „Як ти хочеш жити зі своїм чоловіком разом", то їдь до нього і там живіть собі, але чоловік твій до тебе на Полісся не має права й носа показати, бо заарештуємо і посадимо в тюрму".

Довелося мені майже два роки жити без сталого пристановища, переїжджаючи з місця на місце та відвідуючи час від часу потайки свою дружину. За порадою і рекомендацією знайомих людей мені поталанило влаштуватися на роботу до фабрики фанери Конопацьких у Мостах, де я згодом, „набивши руку", заробляв добрі гроші. Саме в той час принесли мені з України потішну вістку, що моя колишня дружина з дітьми живе під своїм дівочим прізвищем Колос. Це доводило, що мої протибольшевицькі дії впродовж кількох років щасливо обминули мою родину і не відбились на ній страшною помстою большевиків. Врадуваний цією новинкою, я щиро дякував Богові, що врятував мою родину від большевицьких знущань і страждань за мої вчинки. Згодом я довідався, що моїх стареньких батьків большевики викинули з хати і вони жили в дочки.

За довший час моєї волокити з поліцією та викликів то до старости Корчицького, то до воєводи Костка-Бернацького праця нашого Українського емігрантського комітету, що вже мав свою „Хату козака" в будинку Шкабая і розгорнув свою культурно-мистецьку діяльність на довколишні місцевості — Косів Поліський, Святу Волю, Телехани, сягаючи аж до Берестя Литовського, раптом стала підупадати. Дивлячись на мою тяганину з адміністративною владою, всі виразно побачили, що поляки „закручували мутерку" з єдиною метою — ліквідувати будь-які, навіть найменші прояви організованого українства і що „проти рожна перти" не було рації, тому саме роботящі і організовані члени Українського емігрантського комітету свідомо сповільнювали свою активність і тим самим припиняли культурно-мистецьку діяльність. Коли ж мене адміністративна влада виселила з Полісся і я опинився „на колесах", без сталого приміщення й адреси, тоді вже мені не до комітету було, і я навіть не знаю докладно про долю моїх розумних і працьовитих друзів. Правда, десь у 1940-му чи в 1941-му році хтось мені розповідав, що большевики, „визволивши" Полісся в 1939 році, всіх „петлюровцев" постріляли, а жінок і дітей (бо декотрі з них уже поодружувалися на Поліссі) вивезли безслідно.

Перед війною

Як ті спасівчані мухи бувають кусливі й докучливі, такі були й поляки перед війною. Про війну люди тихцем говорили всяку всячину, але конкретно ніхто не знав коли вона вибухне, де саме і хто її спровокує. Коли ж гітлерівська Німеччина зненацька напала на Польщу і зухвалі поляки не мали часу й подумати як їм боронитися, я вирішив навідатися до жінки на Полісся, щоб допомогти їй запастися дечим, особливо харчами, бо ніхто не знав як довго триватиме ця війна. Я з певністю думав собі, що тепер поляки мають набагато важливіші проблеми перед собою і на таку незначну дрібничку, як моє порушення адміністративного розпорядку, не звернуть уваги. Їхав я обережно, до хати йшов покрадьки, і мені здавалося, що ніхто мене не бачив, але, як тільки ввійшов я до хати і привітався з дружиною, зразу примчала поліція і забрала мене просто до староства. Сидів я в почекальні, нервуючись, мабуть, із півгодини. Нарешті покликали мене до кабінету старости.

— На якій це підставі пан живе на території мого староства? — суворо запитав мене староста польською мовою.

— Я тут не живу Я тількищо приїхав. Хочу жити разом із дружиною. Хочу забрати її з собою…

— Зараз, тут таки з місця, візьміть свої документи в мого заступника і негайно, без найменшого зволікання, виїжджайте звідси й ніколи більше сюди не показуйтесь! Зрозуміло?..

— Так, пане старосто, розумію, — відповів я спокійним голосом, тамуючи в собі кипіння лютого гніву.

Узяв я свої документи і поїхав додому. А тут, слідом за мною і комендант поліції в хату! (Між іншим, українець з Галичини. що він чомусь це затаював.) Прийшов, каже, щоб пригадати мені, якщо я забуду, що я негайно мушу залишити територію цього староства. Розпрощався з жінкою, не встигнувши й порадитися що і як нам робити, бож війна, пішов я з хати. Тяжко й боляче було на душі. Гонять як розбійника чи конокрада, думав я і не знаходив м'якого виправдання для польської адміністративної влади в її нелюдяній поведінці супроти мене. Я ж у всьому був льояльний і вдячний подякам за те, що дали мені притулок у Польщі. Бунтувати когось проти польської влади чи пропагувати відірвання від Польщі української території, як це при допитах мені витикали, в той час мені й на думку не спадало.

На дорозі чекали мене мої друзі-козаки. Зібралося їх, здається, шістдесят. Стояли похнюплені, невеселі. Щиро стискали мою руку, вітаючись без слів, без розмов. Коли ж рушили з місця мене провожати — розговорились, навіть заспівали, Провели мене, співаючи. до самої станція, і я поїхав…

Війна

Громове вищання й дзижчання німецьких літаків дразливим болем свердлило вуха. Бомблення не вгавало. Щодалі ставали помітніші руїни міст, фабрик, заводів. Майже всі високі й великі об'єкти були вже сплюндровані або жахливо знівечені, покалічені бомбами. Зарозумілість, зухвальство поляків принишкли. але ненависть до українців не згасала. З трудом добився я до Володави Підляської, де колись займався торгівлею лісоматеріялу і карпину (соснових пнів із грубим корівням, що мають дуже багато живиці, терпентини та інших речовин). і тут застав уже німців. Знана мені місцевість, людність знайома; вирішив тут і залишитись. Зустрів знайомих, почалися розмови, наради. Щоб не дармувати, я взявся організовувати Повітовий кооперативний споживчий союз.

Війна, непевність, нові закони й порядки завойовника — все це сповільнювало ритм життя, переінакшувало людей, утруднювало працю. В таку несприятливу пору наш молоденький Союз почав