Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

полонених: Капітан не тільки що дозволив, але й пішов з нами по таборі. Проходячи по таборі, я почув ж хтось не то про себе сказав, не то вигукнув: „Отаман Гонга! Отаман Лютий!"… Я, здивований цим, зупинився і став розглядатися чи хтось не подає мені якогось знаку, але нічого ніде не помітив, хоч побачив, як до нас поміж полоненими наближається такий самий нещасний полонений. Трішман запитав його чого він хоче і сказав йому почекати поки ми обійдемо табір і будемо вертатись назад.

Як ми вертались, то цей чоловік, який упізнав мене, сказав мені, що він син мого товариша, сотника Барабаша. Я попросив капітана Трішмана звільнити нього чоловіка і взяв його з собою додому. Вдома з розповіді вияснилося, що це син того управляючого Барабаша, що що його большевики були вже прив’язали до яблуні, щоб розстрілювати, а я, сам-один як палець, розполохав їх і врятував йому життя.

Жінка розпорядилася, щоб звільнений із табору Барабаш поскидав із себе геть усе, добре викупався в гарячій воді з милом і взяв чисту білизну та новий костюм. Повечеряли всі разом і пішли спати. Пробув у нас він гостем два дні, а на третій день узяв я його на працю до Союзу.

— А я так і не спитав, розмовляючи з тобою. Де ж твій батько тепер? — запитую його.

— Батько мій не живе… вже давно. Його розстріляли.

— Хто, большевики-комуністи? — допитувався я, запримітивши, що цих слів у негативному значенні Барабаш оминає.

— Так. Це вже давно…

Прожив у нас Барабаш два місяці. Я й дружина опікувалися ним, як рідним. Я брав його з собою на суспільно-громадські й мистецькі підприємства, возив щонеділі і щосвята до церкви, хотів щоб він став християнином, людиною як і всі люди. Але одного вечора в довшій і щирій розмові він мені признався, що він комуніст. Це мене зірвало:

— Як це?.. Батька розстріляли большевики-комуністи, а ти — син його — комуніст?!

— Так, я комуніст. І не водіть мене до церкви, бо це мені нічого не дає. Ви, якщо хочете й можете, допоможіть мені вернутися додому, — мовив сухо, без жалю в голосі, без роздуму Барабаш.

Неприємність…

Я постарався де було треба, виробив йому документи, і він пішов. Ідучи від мене, Барабаш зайшов ще до концтабору полонених і там — із дуру чи з вірности своєму начальству — розказав політрукові, хто його звільнив із концтабору, а той політрук доніс про це СС-ам на капітана Трішмана і на мене. Офіцер СС написав про це, обминувши Трішмана, вищому начальству. Це нас і врятувало, бо це вище начальство очолював дядько Трішмана в ранзі генерала, і коли він отримав це донесення, то зразу потелефонував до Трішмана: „Що там у тебе діється?.. Чекай мене. Виясню цю справу в тебе на місці особисто". І приїхав він до Трішмана, викликав того офіцера-есесівця і почав його ганити за те, що він понад голову свого начальника Трішмана насмілився турбувати його своїм донесенням. Після цього почали розмотувати цю справу і по нитці, як то кажуть, дійшли до політрука-жида 6-ї советської армії, який на допиті признався, що зробив це він свідомо, для провокації.

У якійсь важливій і невідкладній справі я мусів їхати до Кракова. Чи полагодив я цю справу чи ще ні, бо тількищо приїхав, як телефонує до мене з Холма полк. М. Крат і каже: „Негайно приїжджай додому. Неприємність"… І втяв. Що воно таке? — думаю собі і не можу додуматися, що за неприємність. Коли я приїхав до Холма, то мені кажуть — телефонуй або їдь, не гаючись, до капітана Трішмана. Телефоную. Трішман каже, щоб приїхав до нього, бо по телефону він не хоче говорити про цю неприємну справу. Нічого не вдієш, їду. Їдучи далі перебираю в голові всі можливі й неможливі мої потягнення, що могли б послужити за причину для цієї неприємної тяганини, суті якої ще насправді не знаю. Приїжджаю до Трішмана, а він каже:

— Вгадай, що нас чекало — розстріл чи тюрма?.. Щастя наше, що мій дядько так „вияснив" цю справу, що все закіичилося розстрілом того провокатора, що спровокував цю неприємну і небезпечну для нас справу. — І оповів мені все докладно, що і як сталося, бо мені й на думку не спадало, що Барабаш від мене піде ще до концтабору і наробить нам стільки лиха. Мені було неприємно перед Трішманом за цей клопіт, що трапився через того комуніста Барабаша, і я почав перепрошувати його і вибачатися, але він перебив мене та й каже: „Я знаю, що ти не винен, але так буває, що когось рятуєш і можеш за це своєю головою наложити." Капітан Трішман був добрячий чоловік, не гітлерівець. Між іншим, він показував мені в концтаборі полонених людоїдів — азіятів. Їх розпізнають по зубах і розстрілюють. Розповідав мені Трішман, що ці типи, які їдять людське м'ясо, мають неймовірно білі зуби; саме ця білість зубів непомильно виявляє канібалів…

Мушу тут підкреслити, що з багатьох наших політичних, суспільно-громадських і церковних діячів, яких я зна, крім Надії Квітки, мене, Теребуса, братів Григоровичів (два брати-буковинці), інж. Драбатого, ніхто не відвідував приречених на смерть полонених у німецьких концтаборах, не допомагав і не цікавився ними. Я не раз собі думав, що ті полонені, колишні червоноармійці, яких гноїли німці живцем, це найкращі й найвірніші були „рекрути" для повстанських загонів. Чому наші націоналісти-революціонери не думали про їх визволення із концтаборів смерти, не знаю. Визволити їх від німців можна було без великої озброєної сили.

Арешт і тюрма

4-го червня 1942 року, десь так о годині 10-ій, прийшли до Союзу два есесівці і „попросили" мене до шефа гестапо „на побачення". В гестапо, замість до шефа, повели мене інших два есесівці в кінець коридору, відімкнули двері до підвалу і сказали мені йти в темноті