Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

ласка ваша, — здавалося щиро й логічно викладав свої пляни Дмитренко. Я й повірив. Та й як було не повірити такому доброзичливому і „великому приятелеві" Миколи Андрійовича Лівицькото, що так співчутливо бідкався долею його батька — президента Андрія Лівицького та старшин і діячів УНР.

Автор з членами управи українських кооперативних союзів та викладачами й інструкторами кооперативних курсів у Холмі (1942 рік).

„Великодушний" Дмитренко

Дмитренко роздобув у губернатора дозвіл на перевезення 4-х вагонів продуктів до Варшави, але я „скомбінував" і відправив до Варшави на мою відповідальність тільки два вагони — вагон борошна і вагон яєць. Як райхсдойч Дмитренко реалізував цю „операцію", я не знаю. Але знаю, що тільки президент Лівицький і ген. Сальський дістали по мішку борошна і ящик яєць на двох, а більше ніхто, і що я мусів честь-честю заплатити Союзові за вагон яєць і вагон борошна своїми грішми. Незадовго після цього телефонує до мене з Варшави Дмитренкова жінка-німкеня і просить, плачучи, щоб я допоміг їй викупити з-під арешту її чоловіка — Дмитренка. Але я, співчуваючи їй, сказав, що для Дмитренка я вже все зробив, що міг, більше допомагати йому не можу і не хочу…

З цієї розмови я догадався, що Дмитренко, продаючи на чорному ринку мої продукти, не дав німцям хабара, щоб „не бачили" його „ґешефту", і німці його заарештували. Як Дмитренко визволився з-під арешту, я також не знаю, але, вийшовши з арешту на волю, Дмитренко не шукав мене, щоб повернути мені вторговані гроші за борошно і яйця. Він купив автомашину, накупив у Берліні голок і поїхав до Кисні торгувати. Торг у Києві йому вдався: царські голки поламалися, зужилися, а соціялістичннх чи комуністичних голок большевики за 20 років існування не спромоглися наробити, і кияни „імпортовані" Дмитренком берлінські голки вмить розкупили. За якийсь час після цього ярмаркування в Києві зустрів я Дмитренка та й кажу: Де ж ті гроші за яйця і борошно? Я ж витратився, — кажу, — той твій „ґешефт" не по моїй кишені, поверни мені хоч частину того, що я заплатив.

— Я не маю грошей, — каже Дмитренко. — Я геть усе витратив: на мантію для єпископа Мстислава, на ризи, на облачення для архиєреїв, — я голий як турецький святий! На тобі на пам'ятку образочок із Софійського собору в Києві.

Взяв я цю маленьку іконку як реліквію і подумав: за вагон яєць і вагон борошна попала в мої руки маленька іконка з Софійського собору в Києві, а куди ж ділися і за які суми грошей більші й цінніші ікони з київських святинь, що їх не порозкладали большевики і німці до висвяти єпископів у Києві 1942 року? І чи повернуться вони колись назад до Києва, як безцінний скарб славної минувшини українського народу, як зразок і свідок творчого генія наших мистців і культури старовинної України?..

Сама висвята єпископату 1942 року для розстріляної большевиками Української Автокефальної Православної Церкви відродженої 1921 року радувала всіх свідомих українців і тішила надіями на краще майбутнє. Тоді нікому і на думку не спадало, що єпископат варшавської благодатности з 1942 року буде блюзнірським запереченням київської благодатности з 1921 року і що соборноправний устрій УАПЦ з 1921 року змодернізують і підмінять синодальним устроєм єпископи з 1942 року. Не сподівався ніхто з православних українців і того, що єдиного живого й останнього єпископа УАПЦ київської благодатности, рукоположеного митрополитом Василем Лнпківським і архиєпископом Нестором Шараївським у Києві 1921 року, який зберігся від большевицького морду виїздом на еміграцію, будуть пересвячувати на вимогу єпископату варшавської благодатности з 1942 року і що на це священне душогубство піднесеться рука Степана Івановича Скрипника — теперішнього митрополита у квадраті Мстислава Діяспорського.

Концтабори полонених

Я завжди думав і діяв у цьому напрямку, щоб розширювати засяг праці Союзу. збільшуючи його засоби й діяльність та затруднювати працею більше і більше ватах людей. В мене вже працювало багато колишніх старшин армії УНР, а між ними і полк. Михайло Крат, як також багато місцевих людей, втікачів з-під большевиків та полонених із совєтських армій, яких мені таланило час від часу визволяти з-за колючих дротів німецьких концтаборів смерти. В самому Холмі нараховували 150 тисяч полонених червоноармійців, а в околичних місцевостях стільки саме, якщо не більше. І ніхто їх звільненням не турбувався — ні комітети, ні повстанські чи партизанські загони, що зводили старі порахунки з поляками, паралізували постачання німецького фронту та перестрілювалися з невеликими німецькими протипартизанськими частинами.

З-поміж старих і нових емігрантів, що поселилися з Холмі, були деякі жінки, що подружили з моєю жінкою, Ольгою. Одні з них, жінка нашого сотника. Надія Квітка — археолог і художник (одягалася якось по-своєму, оригінально), дуже розумна й культурна жінка працювала в нашому Допомоговому комітеті референткою суспільної опіки. Доречно тут згадати, що під час виїзду більшости службовців і робітників Союзу з Холма на Захід Надія Квітка в Горлицях Краківського воєвідства, розпростерши навхрест руки, впала на могилу свого чоловіка: „Далі звідси не піду!" — сказала, і там померла. Вона єдина завжди думала про полонених, страждально переживала їх долю, часто відвідувала їх, а коли зустрічала мене, казала:

— Директоре, помагайте нещасним полоненим як можете і чим можете, вони ж гинуть, як мухи… Серед маси цих полонених можуть бути і наші знайомі, родичі або й син. Чому б не поїхати і вам до концтабору — подивитись, розпитати? Їдьмо!..

Одного якогось дня ми й поїхали. Надія Квітка в конятаборі була наче „своя": все знала — куди йти, до кого по чергі звертатися. Знала й „закони" та всі „порядки" концтабору. До того й говорила непогано по-німецькому. Вона й представила мене начальникові концтабору капітанові Трішманові. Знайомлячись, я сказав йому, що я директор кооперативного Союзу в Холмі і що я хочу розпитати й пошукати, чи нема когось із моїх родичів або знайомих серед