Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

І ось викликають мене з камери з речами. Приводять до авта, відчиняють двері і кажуть мені сідати на задньому сидінні, де вже сиділо дві жінки таких об'ємистих, що третьому сісти поряд із ними було неможливо. Есесівець через двері почав човпти чоботом крайню жінку, а потім зайшов з другого боку і почовп чоботом другу, „сідай!" — каже до мене. Я сів унизу посередині, де були ноги жінок, бо на сидінні „гуманний" есесівець місця для мене чоботом таки не зробив. У дорозі я довідався, що це дві полячки. Їх так есесівці збили, так скатували, що вони порозпухали як бочки! Привезли нас до гестапо; мене висадили, а жінок повезли далі. Заходжу до гестапо і прошу, щоб мені дали якийсь документ, що я вільний.

— Нащо тобі документ? — питає гестапівець.

— Щоб знов не арештували, — кажу.

— Крім нас тебе ніхто не може арештувати. Йди додому.

Якось одного дня збирався я їхати в комерційних справах до Володави. Їдемо з фурманом бричкою. Доїжджаємо до станції Холм і що це? Станція і все довкілля станції залюднені. Довідуюся, що це втікачі з Полісся й Вопині, що їх зайняли вже большевики. Втікачів було, мабуть, зо дві тисячі. Ми зупинилися. Ходжу я поміж натовпом, розпитую звідки хто, розгляддаюся на всі боки, чи не натраплю на когось знайомого, і раптом мій зір зупинився на знайомому обличчі. А-а, та це ж той пан староста, що прогнав мене з Полісся! А поруч — його референт. Але й він упізнав мене, ховає голову в комір і втікає, тиснучись у натовп, — Чого пан спроста втікає? — гукнув я здалека, прямуючи до нього.

— Я?.. Я не втікаю. Я хворий, — відповів нервово загробним голосом пан староста і ще глибше втягнув голову в комір між підняті вгору рамена й горблячись, — Я минулої ночі перейшов нелегально кордон. Не називайте мого прізвища ні титулу мого, бо я вже ним не користуюсь. Польщі вже нема!..

— Ходіть зі мною. Ідіть обидва. — запропонував я.

Староста і його референт якось неохоче, непевно, скрадаючись, ніби щось підозріваючи, пленталися за мною. Я догадався, що вони були заскочені моєю пропозицією і не знали що в мене на думці з ними робити і куди я їх поведу. Так привів я їх зо своєї брички та й кажу:

— Прошу, сідайте…

Я відпустив їм своє заднє сидіння, в сам сів на козли, поруч кучера.

— Вези нас додому. — сказав кучерові.

Приїхавши додому, а в першу чергу запропонував панам покупатися, а служниці Гелі сказав, щоб наготувала панам чисту білизну, нові костюми й давала їм їсти й пити та доглядала їх два дні, аж поки я повернуся з Володави.

Приїхати з Володави додому, застав я „моїх панів" справжніми панами, не такими, як підібрав їх по дорозі. Геля їм розповіла про мене, який то я „добрий, чесний, справедливий", і вони, як це поляки вміють, почали панкати мені за кожним словом, солодко й улесливо дякувати за білизну і костюми.

— Ми не чекали і не сподівалися від вас такого піклування й добродійства. Як, чим і коли ми віддячимось вам? — турбуваляся вголос мої пани.

— Ну, а що ж ви думаєте робити, панове? — запитую їх.

— Ми ще нічого не вирішили. Куди йти і з чого почати, — самі не знаємо. Ми без документів… Документів нам треба…

Пішли ми всі троє до мого знайомого фотографа-жида (тоді жиди ще не сиділи в ґетто), зробили фотографії Після того пішов я з фотографіями і потрібними даними до бургомістра Холма, попросив і дістав документи. Один із них захотів їхати до Варшави, а другого, що родом був із Холма, влаштував я через знайомих поляків у Любліні в Центральштелле, де майже всі становища займали поляки-райхсдойчі. Так я розпрощався з моїми колишніми гонителями, ні одним словом не натякнувши їм, що я все пам'ятаю, що не забув того, як вони мене розлучили з жінкою, як „учціво" вигонили з хати як собаку.

Коли цей колишній референт старости розказав своїм колеґам на праці в Любліні, як староста і він „по-панському" актували мене на Поліссі та як я „по-хлопському" відплатив їм за це в Холмі, то авторитет мій у Центральштелле виріс аж он як! Двері мені відчинялися навстіж, і все, чого я потребував для Союзу, завжди безперешкодно діставав. Крім цього, поляки мене прикривали в моїх ґешефтах, що не завжди вважалися легальними, особливо щодо різних допомог харчами вашим людям, що були в біді.

Десь перед самим виїздом із Холма, коли большевики зайняли Ковель, мені один знайомий німець сказав, що в холмській тюрмі сидять заарештовані 42 українці-націоналісти, переважно бандерівці, присуджені до розстрілу. І що завтра, здається, їх Усіх постріляють. Я негайно, взявши з собою Бориса Павловича Ржепецького, поїхав автом до коменданта СС на Генеральне Губернаторство в Любліні, мого знайомого, і запитав його, це правда, що заарештовано українців і що їх завтра мають Розстрілювати.

— Так, — каже, — правда. Їх приловили „на гарячому" як вони роздавали листівки з закликами до повстання проти німців.

— Пане коменданте, і ви вірите цьому?.. Кому тепер спаде на голову революцію робити чи повстання! Це чиясь провокація. Ви ж самі знаєте, яка тепер „любов" між українцями і поляками… Випустіть їх, прошу вас. Там же серед них чимало моїх працівників Союзу. Вони нічого не винні. Це якась провокація.

— Якщо підпишетесь за них, то я розпоряджуся і їх випустять. Але пам'ятайте і нарікайте на себе,