Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко
Парафіяльна рада і причет Св. — Покровської церкви в Мюнхені весною 1949 р. (зліва направо): Іван Лютий-Лютенко (голова), протодиякон Віталій Коваленко, диригент Петро Курнленко, п. Саюк (секретар), протоієрей Палладій Дубицький (настоятель), диякон Микола Поліщук, Олександер Теребуш (член).
— Як ви наважились знеславлювати найбільшого і найвірнішого союзника США у війні проти найстрашнішого ворога людства — гітлерівської Німеччини?! Ви коляборанти Гітлера! Ви нацисти! „Раша" величезні людські І матеріальні втрати понесла у війні з наці-фашизмом, а ви будете її оплюгавлювати, ганьбити?! Я накажу вас заарештувати й передати совєтскій комісії для покарання!..
Почувши такий лайливий ораторський виступ американського большевика-жида, о. Долинський і його собрат (прізвища не пам'ятаю) підібрали поли в руки і втекли. Залишилося нас троє — о. Дубицький, Саюк і я. Не час і не місце відсварюватися чи сперечатися було нам із свідомим американ-большевиком. Це був час, коли ніхто з утікачів від комунізму не знав, що його чекав і яке його буде завтра. Совєтчики потайки й одверто полювали за тими, що не хотів вертатися „на родіну", а союзники їм якщо не помагали, то й не перешкоджали. Як-не-як — союзники, тож ішли їм на руку!
Та я таки заперечив. Добув із кишені посвідчення, що я сидів у гітлерівській тюрмі, тицьнув його ближче до комендантового носа, кажучи:
— Я не нацист! Я не колаборант Гітлерів!..
Комендант, пробігши очима посвідчення, узяв пальцями за ріжок, але я смикнув його до себе і сховав у кишеню. Моя нечемність супроти коменданта і його замішання, що відбилося на обличчі після прочитання мого посвідчення, придало відваги о. Дубицькому і Саюкові, й вони взялися виправдовувати себе від його закидів. Комендант зм'як, ніби не той став, і каже:
— Добре, я дам дозвіл на маніфестацію, але на твою відповідальність! Ти мусиш підписатися, що береш на себе відповідальність за все, що може статися під час маніфестації! Згода?
— Так, — кажу. — Я підпишуся.
Узявши папірця-дозвіл, подякували і вийшли в коридор. А тут вам назустріч та сама панянка, що сиділа в куточку канцелярії і щось писала не підносячи очей на нас, коли комендант лякав нас погрозами.
— Не бійтеся. Не звертайте уваги на його залякування. За день-два його вже тут не буде. Це я напевно знаю від полковника, що займе його місце. Він тут наробив немало поганого… — мовить до нас панянка по-російському з українським наголошуванням деяких слів.
Ми подякували їй і, догадуючись, що вона, мабуть, секретарка цього полковника, який буде комендантом, попросили число її телефону. Вона без викрутасів дала нам свій телефон, ще й сказала: „Якби щось сталося, я вам допоможу".
В парафіяльній канцелярії застали ми чимале зборище людей. Священики, що втекли від нас, очевидно, розповіли як нас приймав комендант-большевик, а може ще й від себе щось прибавили. і люди насуплені щось собі бурчали потиху. Голосно й одверто виступив проти нас наш владика Михаїл (Хороший):
— Нащо це все здалося? Якась маніфестація, протести, крики, хуліганство. Відслужити панахиду, помолитися за покійних, як Бог приказав, і все. А то ще якусь маніфестацію задумали, якесь хуліганство…
— Ніякого хуліганства ніхто не збирається робити. Буде панахида, яка закінчиться маніфестацією нашого протесту проти большевицького народовбивства. Така була постанова і так буде. Ми вже й дозвіл на це маємо. Для цього ми й пішли на скитальщину, щоб за безправний народ наш голос підносити, за Україну заступатись. А хто пішов на еміграцію для того, щоб себе самого зберегти, то нехай сидить тихо і не перешкоджає нам робити нашу роботу! — відповів я трохи грубовато на виступ владики Михаїла.
Почувши, що ми маємо дозвіл на маніфестацію, люди побадьорішали. голосніше заговорили поміж собою, а дехто й похвалив мене за те, що я сказав — наш обов'язок і завдання заступатися за наш народ і Україну.
Почалися приготування. Промовці були в нас і духовні, і політичні. Хор Городовенка був до нашої диспозиції. Все інше також було, або не становило особливих труднощів його набути. Потрібно було великої маси людей. Якнайбільше людей, щоб надати маніфестації імпозантний вигляд загального протесту проти большевнків-народовбивців.
Похорон митрополита Александра Пінського (Іноземцева) в Мюнхені.
Більшість українців, як і всюди на еміграції, становили галичани і закарпатці — уніяти чи греко-католики, які до трагічного голодомору православних українців ставились тоді не дуже співчутливо, а то Д критично. Велика більшість із них була в полоні ідей донцовського націоналізму, що сепарувався під проводом Степана Бендери від решти українців у „блискуче відокремлення" в „таборових республіках" окупованої Німеччини, і не брала участи в цих імпрезах, що не мали бандерівського духу. Заініціювавши панахиду і маніфестацію від Свято-Покрівської парафії УАПЦ, ми боялися, що нашого почину греко-католики не підтримають, а залякані большевицьким терором православні „східняки" також зі страху не прийдуть. І наш задум буде малопомітний або й провалиться цілковито. Тож основною проблемою перед нами стояло настирливе питання: де взяти людей, маси народу?..
Хтось порадив звернутися до проф. Івана Вовчука, що був тоді довіреним у Бандери вождиком для „східняків" і діяв тільки в загороді „блискучого відокремлення", пройнявшись ученням націоналістів-католиків, що православ'я — московське, а все,
