Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

все, що б'ється. Бешкетуючи, набили всього й понищили на тисячі злотих. Покликано польську поліцію, господар домагався відшкодування в сумі 27 тисяч злотих або арешту дебошерів. Щоб не допустити до скандалу і компромітації єпископа Мстислава, я заплатив цю суму.

На другий день дзвонить до мене єпископ Мстислав і запитує чи я взяв у ресторані його течку. Я не брав, але, подзвонивши до господаря, довідався, що течка є. Пішли ми удвох по течку, в якій було повно грошей, хоч перед тим єпископ Мстислав казав, що не має й цента при душі.

— Що ж це за гроші в тебе? — не без здивування запитав я.

— Та мене ж вибрали секретарем нашого єпископату… Це не мої гроші…

Втеча — світ-заочі

Німці відступали й відступали. Правда, відступ німців не був хаотичний; навпаки — зразково організований, але це був таки відступ, а не наступ. І це було помітне на всьому, навіть на кислих пиках німців. Колись вони, наступаючи, гналися наздогінці за большевиками, що втікали, і з радости землі під ногами не чули, а тепер, утікаючи від большевиків, вони, здавалося, міряли, рахували і карбували з болем серця крок за цюком українську землю, як свою власність, пообіцяну їм Гітлером на віки вічні. Кожному було ясно й зрозуміло, що німці відступають востаннє; надій на їх повернення на Україну ні в кого вже не було. Безглузда політика хитрого ідіота Гітлера добігала стрімголов до цілковитого краху, спалюючи за собою всяку перспективність на відновлення гітлеро-нацизму в майбутньому.

Дороги на Захід загачені валками підвід, декотрі з прив’язаними ззаду або збоку коровами, невеличкими візками, що їх тягнули впряжені люди, пішоходами, обвантаженими клунками на плечах та з вузликами в руках, здавалося, повзли довжелезними вужами. Плач дітей, ревіння корів, блеяння овець, рохкання свиней, кудкудакання курей, іржання коней свідчили всіма голосами, що це не сон, не ілюзійний привид, але реальна дійсність. Страшна, жахлива дійсність! Так можуть люди втікати тільки від очевидної і неминучої смерти: від пожежі-вогню. від заливу водою, від пошести чуми чи холери, від лави з активного вулкану; точнісінько так само втікали люди від ідеї неживого вже Маркса і Леніна, що взявся було ці ідеї з теорії уводити практично в життя. Так тікали люди від дозрілого вже соціалізму, що тисячами й тисячами тисяч замучених людей торував дорогу для вимріяного і ніколи нездійснимого, утопійного комунізму! Смуток стискав горлянку і зволожував сльозами очі при спогляданні на живі вужі-дороги, що простяглися ген-ген уперед, куди зір сягає, скиглячи й клекочучи різноголоссям людей і худоби. Тяжко і моторошно було йти чи їхати за валками втікачів, але проти валок іти було неможливо: якось підсвідомо мережилось у голові, що там, де кінчається валка, обривається дорога і починається трясовиння-твань, що всмоктує в себе, ликає безслідно живих істот.

Чимало службовців Союзу, що з власного досвіду знали большевиків, їхали до Кракова шукати доріг далі на Захід. Відвіз і я свою родину до Кракова, примістив на квартирі, а сам вернувся на день-два до Холма, щоб полагодити, якщо встигну, деякі незакінчені справи. Із Холма я, нічого не полагодивши, насилу з душею вирвався та з тяжким трудом і небезпеками добився до Кракова. Тут застаю людей — знайомих і незнайомих — збентежених, нервових, а то й переляканих: нема транспорту! Тут навинувся і біжить до мене єпископ Мстислав:

— Біда! Рятуй, Іване! Маю повен потяг набитий утікачами, а начальник станції не дає льокомотиви. Пропадуть люди! Змилуйся, Іване, рятуй! Підіпхни!.. Ти можеш…

Що ж, треба було „підіпхнути". Дав я два ящики горілки, два мішки цукру, один мішок борошна. Завезли все це на станцію, і потяг із єпископом Мстиславом і його людьми покотився далі, на Словаччину. Аж оце недавно прочитав я в „Українському православному слові" (ч. 6, за 1982 р.), що в цьому потязі, який я випхав із сліпого кута краківської залізниці, було (…) „Сімсот осіб, серед яких було 12 православних єпископів, 120 православних і 30 греко-католицьких священників, ведені невтомною енергією, жертвенністю і відданістю Владики Мстислава, зупинились на деякий час у Словаччині, а потім вирушили далі на Захід" (д-р Ю. Криволап). Нехай буде й так! Я однаково радий, що якщо вже не я, то моя горілка. Мій цукор і моє борошно врятували 700 душ від большевицького знущання, а може й смерти!

Мюнхен: ратуша і Фрауенкірхе.

В окупованій Німеччині

Не без перешкод і клопоту добився я до Криниці. Із Криниці разом із родиною пробивалися далі — Бад-Кіссінген, Шваб-Мюнхен, Берлін і, нарешті. Мюнхен, де ми зупинилися на довший час. Переїжджаючи з місцевости до місцевости в окупованій Німеччині, я з родиною не тинялись по численних Ді-Пі таборах; мавши посвідку переслідуваного і в'язненого гітлерівським режимом, я й родина користувались в американців привілеєм безплатного приміщення. Це саме було і в Мюнхені, де мене обрали в 1947 році головою парафіяльної ради парафії УАПЦ св. Покрови, зобов’язавши мене водночас опікуватися студентами Богословської Академії УАПЦ, — дбати про безплатні обіди і приміщення для них, що дуже улегшувало з матеріального боку їм навчання.

Перша українська церква Св. Покрови, збудована вигнанцями, після освячення 1945 року.

Будинок у Мюнхені на Дахауерштрассе 9, в якому містилася УАПЦерква Св. Покрови

На одному із засідань парафіяльної ради було схвалено постанову влаштувати в Мюнхені наскільки можна численнішу панахиду за незчисленні жертви Великого голоду 1932–1933 років і за всіх українців, що полягли на Україні і поза межами її за волю України. Панахида мала закінчитися публічною маніфестацією проти большевицького народовбивства. Тож перше всього треба було здобути дозвіл американської окупаційної влади на проведеним такої маніфестації. Виделеґувалн нас п'ятьох: три священики — Дубицького, Долинського і ще одного (прізвищв не пам'ятаю) та