Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

Найчисленнішим плем'ям Марокко є властиві араби, що прийшли сюди з Малої Азії найпізніше і поселилися на низинах та вздовж побереж. Араби принесли з собою магометанську віру і поширили її на всі інші племена Марокко. Араби займаються ремісничим промислом, рибальством і торгівлею. Ріфи, правдоподібно, нордійське плем'я, що своїми початками сягає часів Римської імперії, прийняли магометанську релігію вже в Марокко, живуть у горах як також заселюють приморську смугу. Ріфи найбільш войовничі з-поміж усіх інших племінних груп Марокко. Ріфи також найактивніші претенденти на султанський трон. Шейк (провідник) ріфів — Абдель Крим.

Територія Марокко поділяється на три частини: інтернаціональну, еспанську і французьку. За своїм розміром територія Марокко втроє менша за Україну та приблизно в півтора рази менша за територію Франції. Населення Марокко доходить до десяти мільйонів.

В 1912 році французи окупували більшу частину Марокко. Меншу частину території окупували еспанці, а Танжір з околицями підлягає інтернаціональному контролеві. Представник французького окупаційного уряду називається генерал-губернатор. Франція окупувала територію Марокко за згодою Німеччини, Італії, Росії, Еспанії і Австрії. Англія відмовилася підписати умову французької окупації. Репресальська окупація Марокко мала приборкати морські розбишацтва марокканців. У 1870 році Марокко просилося під протекторат Америки.

Перед окупацією. Адміністративно Марокко розподілялося на кілька султанатів. Цей розподіл був не племінний, а територіяльний та подекуди й расовий. На чолі султанатів були султани й каліфи, або духовні провідники. Тому що розподіл був територіяльний, то султанати адмініструвалися начальниками племен — шейками. Садиба кожного султана була укріплена на зразок фортеці. Кожний султан замешкував у місті, мав свою садибу з великими майданами, гаремами і військом. Всі султани підлягали найстаршому султанові, що був з роду Магомета і замешкував спочатку в Фезі, а потім у Рабаті — столиці Марокко. Як бачимо — устрій наскрізь февдальний.

Після окупації. Після окупації в Марокко були введені адміністративні зміни. Султанати були ліквідовані. Султаном цілого Марокко був затверджений султан з роду Магомета з садибою у столиці (Рабаті). Це був Сіді Магомет Бен Юзеф V. При цьому султанові був запроваджений новий державний уряд. На чолі Марокко стояв султан із правами монарха та з обов'язками релігійного опікунства. Щаблем нижче стояв каліф (духовннй провідник). Далі йшов уряд, призначений султаном та духовенством і затверджений окупаційною владою. Уряд очолює гранд-візір (прем'єр-міністер). Інші міністри називалися візіри. Вся територія поділяється на пашівства (губернаторства), на чолі яких стоять паші, призначені султаном. Пашівства поділяються в свою чергу на каїдства (райони), якими управляють, каїди. Каїдства поділяються на племена, що їх очолюють напальники племен — шеріфи та шейки.

Судівництво існує тільки при пашівствах. Судді називаються каді. Регулярного війська Марокко не має. При дворі султана є тільки султанська гвардія, що має охоронні й церемоніальні функції. Всі марокканські установи обслуговуються вояками, які називаються махадзі, з поліційними обов'язками.

Усі марокканці визнають магометанську віру і її пророка Магомета. За фундамент віри та основу звичаїв марокканцям служить Коран — свята книга, написана Магометом у VI столітті по Різдві Христовім. Тому що магометанство набагато молодше від християнства, то воно мало і має великі впливи християнського вчення та визнає Ісуса Христа за одного із пророків Аллаха. Марокканці як і всі араби мають чотири головних свята в році: Ґранд-кібір, Ромодан, Мутон і свято Магомета. Ґранд-кібір це еквівалент нашого Нового року, Ромодан — це свято посту, що триває 30 днів, Мутон — це свято Авраама. Свято Магомета є одночасно і святом Трону. Замість хрещення у марокканців за семітським звичаєм відбувається обрізання хлопчиків.

Цікаві звичаї магометан пов'язані з народженням і смертю людини. При народженні дитини всі родичі плачуть, коли ж людина вмирає, то всі радіють, веселяться. Причина цього, мабуть, у глибокому фанатизмі, в їх віруванні в позагробове життя як також у низькому культурному й економічному стандартах життя. До мечеті ходять тільки чоловіки; жінкам молитися в мечеті Коран забороняє. Жінки не беруть участи в похоронних процесіях і ходять із закритим чадрою обличчям.

Весілля відбуваються в марокканців досить оригінально, але в церемоніяльній частині є дещо подібне до українських весільних звичаїв. За жінку, наприклад, платиться викуп. Релігія дозволяє марокканцям женитися з кількома жінками. Останнім часом помічаються зміни і в духовості марокканців; багатоженність як і вживання чадри повільно виходять із моди й обов'язку; відбувається модернізація життя в широкому розумінні.

В Марокко діють три партії: націоналістична, демократична і комуністична. Остання, щоправда, заборонена не тільки окупаційною владою, але й султаном. Найпопулярнішою і найчисленнішою вважають націоналістичну партію. Прагнення націоналістів — цілковита самостійність і незалежність Марокко. Пляни цієї партії прогресивні й модерні, але методи боротьби — безкомпромісові й терористичні. Демократична партія малочисленна і не має впливу на політику Марокко. Комуністів серед марокканців дуже мало.

Першим французьким адміністратором Марокко був генерал, а згодом маршал Люї Леоте. Він урядував у Марокко від початків окупації (1912 р.) аж до 1925 року. За час його урядування султаном був Сіді Магомет Бен Юзеф V. Леоте вважається найкращим політиком. Характерною рисою його тактики було те, що він робив усе або майже все в порозумінні з марокканцями Він приготував пляни розбудови Марокко, запровадив європейські дільниці, розпочав будову автострад і залізно-дорожної мережі, запроектував парки, врегулював лісову господарку, підніс до належного рівня аграрну продукцію, побудував шпиталі, сиротинці та приюти для бідних. Усе це, розуміється, обійшлося Франції дуже дорого, і ця мудра та занадто добродійна для марокканців політика Леоте не сподобалася Франції, і маршала усунули. Помер Леоте у Франції, але його тіло перевезено до Марокко і поховано в Рабаті. Марокканці називають маршала Леоте своїм батьком.

Роботу, яку розпочав Леоте, продовжували різні губернатори, але вже повільніше, а чималу частину заплянованої праці було перекреслено цілковито. Такі зміни в політиці Франції супроти Марокко не сподобалися марокканцям, і події в Марокко почали набирати протилежного курсу, а дещо згодом почалася фаза визвольної боротьби. Цьому зворотові особливо сприяла Друга світова війна. Під час цієї війни,