Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

І я підписався за всіх, хоч між ними були й такі, що не варті були моєї поруки. Коли ми з Борисом Павловичем приїхали з Любліну додому, то всі „арештанти" — і хлопці, і дівчата — були вже в Союзі і, скиглячи та заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я вирвав їх із лабет неминучої смерти.

Праця й обов'язки директора Союзу не залишали мені вільного часу для церковних справ, якими я завжди цікавився і в міру можлнвости анґажувався в активну працю, тому моя церковна активність тепер зводилась тільки до матеріяльної допомоги. Крім катедрального собору в Холмі, ніде не бував, але приятелі та знайомі, що приїжджали до мене з усіх кінців Генерального Губернаторства, розповідали неймовірні новинка про наших нововисвячених архиєреїв: інтриги, наклепи, сварки і всяку всячину, а спричинником цього розгардіяшу мав бути, нібито, єпископ Мстислав (Скрипник). Мене турбувала незлагода між православними архиєреями, але, не знавши причин, не міг я судити хто з них винен, бо всі вони були, здавалося, порядні люди, добрі патріоти і винуватити когось із них я не наважувався. Але якось у 1944 році потелефонував до мене президент Андрій Лівицький і сказав, між іншим, щоб я, коли буду у Варшаві, зустрівся з ним. При зустрічі президент мені розповів, що єпископ Мстислав бунтує своїх собратів-єпископів проти митрополитів Полікарпа й Діонисія. І що митрополит Діонисій жалівся йому на єпископа Мстислави і митрополита Полікарпа за неправдомовність і незаслужені звинувачення (чи й доноси). При цьому митрополит Діонисій просив президента Андрія Лівицького вплинути своїм авторитетним словом на розбриканих архиєреїв, бо це дуже шкідливий об'яв для Церкви і небезпечний приклад своїми наслідками.

— Зробіть мені прислугу, Іване Макаровичу, — каже президент. — Замовте в господині пенсіону, де ви зупиняєтесь ночувати, якусь перекуску або обід і запросіть до себе всіх архиєреїв, а особливо трьох — Полікарпа (Сікорського), Мстислава (Скрипника) та Ігоря (Губу). Кажіть їм, що я хочу їх помирити.

Я замовив обід і взявся скликати архиєреїв. Прийшли всі три. Прийшов ще священик Ведибіда-Руденко (пізніше єпископ Палладій). Президент Лівицький прийшов з Аркадієм Валійським і Яковом Фартушним. Трохи пізніше прийшов ще Борис Ржепецький. Посідали до столу всі, крім Фартушного і Валійського, бо вони мали подавати на стіл обід. Тут і почалася „мирова":

— Високопреосвященіший і преосвященіші владики! З болем серця мушу просити на хвилину-дві вашої уваги. Жаліється митрополит Діонисій, що ви злословите, обмовляєте, звинувачуєте, а то й доносите куди не треба про його гріхи, яких він не чинив і на душі не має. Чому це такі неподобства діються? В чому тут оті брудні справи? Митрополит Діонисій не був і не є ворогом автокефалії нашої православної Церкви, ні вашим, бо дав нашій Церкві український єпископат. То ви так відплачуєте йому? За хліб — камінням?! А зачинщиком того хуліганства був ти, політичний спекулянте! — звернувся президент до єпископа Мстислава. — Яким правом пішов ти в єпископи? Які твої кваліфікації, освіта, мораль? Це ти бунтуєш своїх собратів проти митрополитів — і Полікарпа, і Діонисія! Яка в цьому гидкому ділі твоя політика? Що ти задумав зискати з цього? — гримав сердито президент Лівицький на єпископа Мстислава.

Єпископ Мстислав підвівся і почав „очищатися":

— Ви мене ображаєте!.. Ви…

Але тут його перервав президент:

— Бачиш, отам стоять наші старшини. Ти, може, хочеш, щоб вони тебе покликали до порядку? — сказав президент притишеним голосом, але з протяжною чіткістю.

Єпископ Мстислав замовк і сів.

— А ти, чиновнику 16-ої категорії! Що ти собі думаєш? Чим тебе скривдив митрополит Діонисій, що ти на нього вовком виєш? — взявся президент і до митрополита Полікарпа, і тут зразу звернувся до владики Ігоря (Губи).

— Та й ти, херсонський парубче, нічим не ліпший! За нормального часу в своїй державі вас би і в паламарі не пустили! Дякуйте українській стихії за те, чим ви стали і ким ви є. А чи думаєте ви про те, які обов'язки ваші перед Богом і перед народом на тих становищах, що ви посіли? Не думали ви про це і не думаєте, бо у вас ні духовних покликань, ні побожно, сті, ні моралі, ні сорому. Ставайте на коліна і просіть прощення один у одного!

Єпископ Мстислав перший став на коліна, за ним став і єпископ Ігор, а потім і митрополит Полікарп. Перепросилися поцілувалися. Президент потиснув їм руки.

— Вибачте! Простіть і мені за мою грубість до вас, але я інакше не міг. Те, що мені розповідали наші люди про вас і те, що мені, жаліючись, розказав митрополит Діонисій, вивело мене з рівноваги, і я мусів так і не інакше звертатися до вас. Пробачте! Надіюся, що моя грубість буде вже непотрібною, бо ви будете такими архиєреями, як Бог приказав, і ви будете користуватись ласкою Божою та любов'ю і пошаною нашого народу.

Почався „мировий" обід, що його після молитви поблаго-; словив митрополит Полікарп.

Я, що сидів увесь час за столом, слухав усе це, не мав де очей своїх подіти, паленіючи від сорому за наших владик, що їх так безцеремонно чухрав президент Андрій Лівицький, думав, що після цього вони стануть, якщо не янголами чи святими, то такими архиєреями, що до своєї смерти не будуть кривдити Церкви Христової своїми негідними вчинками.

Нічого подібного! Сподівання мої не здійснилися. Минуло небагато часу після цього „мирового" обіду, як єпископ Мстислав прославився знову.

Одного разу адвокат-поляк Кемський запросив мене у Варшаві на сніданок. Їдучи до ресторану „Гастрономія" при вул. Новий світ і Єрусалимська, я спіткав єпископа Мстислава, який напросився й собі на сніданок. У шикарному ресторані я познайомив його з адвокатом Кемським. Почали снідати з випивкою. Насмоктавшися „вудкі чистей" до безтями, єпископ Мстислав і адвокат Кемський почали дебошувати. Побили геть усе! Дзеркала, канделябри, посуд і