Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко
Ставлення селянства до повстанців швидко й виразно мінялося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирости. Вони відвертали голови набік, розмовляючи, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали: „Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем… "
Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, в волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Таж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю…
Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах.
Поблизу Лебединського манастиря наш повстанський загіи наскочив на великий і добре озброєний каральний загін большевиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли ми нападали на них зненацька, пішов на нас протинаступом. Тількищо розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає з протилежного боку інший большевицький загін. Збагнувши дурне наше становище, ми миттю відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися і припинили стрілянину та почали зближатися одні до одних, то показалося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один большевик. Поплатилися й ми кількома вбитими і пораненими. Після цієї дошкульної поразки большевики почали висилати на села більші каральні з'єднання, а разом із ними і пропагандистів, що в кожному селі „обробляли" наших селян на всі боки. Одні лаяли селян і залякували страшними карами з боку „справедливої совєтської влади", а другі дурманили хмільними обіцянками щасливого, веселого добробуту, безтурботного життя, як тільки закріпиться совєтська влада в центрі й на місцях.
Непівські полегші для селянства та неугавні вереск пропаґандистів-агітаторів по селах про майбутній рай на землі при „соціалістичній справедливості совєтської влади" робили своє. Селяни щодалі неприязніше дивилися на повстанців, і якщо б не банди містечкового голопузого пролетаріату, що нападали на села ночами, а то й серед білого дня. яких ми били, то селяни стали б уже одверто нашими ворогами. Щоправда, були вже села й збольшевичені, які зовсім ігнорували повстанських освідомлювачів. Колись наші освідомлювачі збирали тут по тисячі й більше слухачів, що уважно слухали інформаторів про те, що їх чекає, якщо большевицька влада вкоріниться і вхопить їх обіруч за карк; тепер селяни вже не збиралися їх слухати. Вони вже сприймали большевицьку пропаґанду, підсолоджену непівським багатінням, за чисту правду.
Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією. Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як своїх захисників, і раптом, піймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим. Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі й одежу. А села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті „продразверстками" большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село… До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вісті були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців. Та ніби довбнею по голові приголомшила нас вістка про розгром большевиками Блакитного, що командував, казали, потужною силою — 20 тисяч повстанців Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами…
Змучені, голодні, брудні, облатані переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося: господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати — „Доки я воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж то цьому всьому кінець буде?!" А господарі дорікали нам, що ми не то що не захисники їх, а що ми хочемо знищити їх, кажучи: „Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на ваші голови!" Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.
Все оберталося догори ногами й проти нас. Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю і як зустрілися на дорозі з большевнками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер вони зовсім не ті стали — примирилися, загосподарьовувались, стали багатіти і їхня ненависть на нас повернулась. Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об'єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували вас, навпаки, — лаяли:
— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини,
