Українська література » Публіцистика » Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Читаємо онлайн Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
військо.

Я з своїм приятелем, учасником багатьох боїв, тримались осторонь цього наступу, помаленьку відходили до села Високі що лежало в балці. Коли раптом почули знову постріли з гармат. Снаряди на удар і на шрапнель вибухали над селом а часом мало що не над головами. Ми хутенько знайшли яму і лягли. Лежали аж стемніло, тоді піднялись і подались далі своєю дорогою. Хоч це була зима і навколо білів сніг, але небо закрите хмарами і ми щасливо дісталися нашого спустошеного хутора, що лежав недалеко станції Трепівки.

На хуторі господарював мій брат Артем, але після бандитського нападу большевиків там вже нікого з братової родини не залишилося. Брат змушений був лягти в лікарню а його родина перебралась до родичів. Але коли я постукав у двері, нам відчинив Костенко Корній, мій родич, якого в скрутну годину було запрошено доглянути на хуторі господарку.

Голодні і змучені ми з радістю переступили поріг теплої рідної оселі в надії знайти спокій і відпочинок. Корнієва Мотря подала нам добру вечерю після якої ми немов ожили і світ побачили. І тоді поплила між нами розмова.

Коли ж це большевицька банда зруйнувала ваш хутір, поцікавився і з сумом почав оглядати хату а з ним я де всі вікна вибиті, двері і все попсовано за винятком кухні. Чи й могло що уціліти коли в хату увігнато понад сто куль і 7 гранат. Майже півтора місяці, — відповів Корній. Большевики приїхали вночі і почали стукати. Артем відчиняти не поспішав, думав — їх небагато а двері міцні, вікна на прогоничах. Тоді вони почади стріляти у двері й віква. Менші діти підняли галас, крики. Тоді Артем всю родину в кухню а там в комірчину, звелів лягти. В цей час почали в світлиці рватись кинені гранати. Артем узув валянки, надів полушубок і вийшов у сіни відчиняти. В пробиті двері кинули третю гранату яка розірвалась біля нього. Він впав знепритомленим. Бандити дубовою сохою вивалили двері й увійшли в сіни, відсунули з дороги Артема, добрались в хату та й почади господарювати. Били їх, знущалися? — з жахом запитав приятель. Не били а тортурували, — відповів я. На Гапку накинулись з кулаками, штрикали швайкою в боки і груди, били шомполом по обличчі й поперебивали їй губи, але нічого не вибили. Нарешті садист ударив два рази прикладом в груди, Гапка впала і більше не встала. Потім тортурували тата з якого теж нічого не вибили. Як звірі казилися вимагаючи золота, а його таки й не мали. Нарешті садист ударив по обличчі Нечепурека і сказав: Вот вам падлеци Україна і ваш гетьман! А як же Артем? — запитав приятель. Артем в сінях лежав в калюжі крови і стогнав. Вже коли бандити всіх покалічили, запрягли пару коней і своєю підводою під'їхали до порога, забрали все з хати і поїхали. Тоді й почали вони одне одного рятувати, перев" взувати рани. Насамперед Артемові, в якого потім лікар нарахував біля тридцяти осколків гранати. Коні з саньми знайшлися за селом Казарнею, недалеко лісу Високих. Артема відвезли в лікарню і ним заопікувавоя лікар Буксір. Тоді Артем сказав дещо перевезти до Цибулева, а родині переїхати до Єградківки.

Понад шість місяців лежав в лікарні Артем заки позаростали рани, але на все життя залишився калікою. Не витримала тортур і Артемова дружина. По двох роках відійшла у вічність. Незабаром померла й дочка Хрося.

Того вечора ми вдосталь набалакались з Корніем. Він мене розпитував про бій під Єлисаветградом, цікавився чи вигнали Денікіна. Я, жартома відповідав, мало-мало що не вигнали, бракувало нам одного лицаря, такого як Корній.

Було вже за північ як ми полягали спати. Щойно задрімав, як загавкав собака. Я кинувся до вікна. В двір їхало троє парокінних саней з високими драбинами.

— Що це за гості? — з тривогою запитав Корнія.

— Це господарі з Кучерявівки, приїхали за половою.

— Ти їх знаєш, давав дозвіл на полову?

— Чом не знати, я всіх людей в Кучерявівці знаю, але дозволу нікому не давав. Це ж ті що керуються большевицькою засадою; — Моє не твоє, а твоє моє. Ці хапуни самочинно все це звикли робити.

Я захопив зброю і вискочив з хати. За мною на допомогу мій приятель.

— Гей, лицарі темної ночі, чого це ви в таку пору собак дрочите?!

У відповідь почувся грубий мат. Мій приятель вихопив наган але я заборонив в моїм дворі робити розправу. Для попередження він стрілив кілька разів в нічне небо. Те саме зробив і я щоб підкреслити нічним гостям що ми не жартуємо. Непрохані гості швидко повернули свої підводи й виїхали з двору та зникли в темряві.

Але минуло трохи часу і я вже потім шкодував що не стріляв по цих розбишаках.

Незабаром прокотилась чутка що Командир Тарнавський перекинув Українську Галицьку Армію до Денікіна, а отаман Волох перейшов до большевиків, Укр. Січові Стр. самозліквідувалися. Кругом зрада. Армії УНР відступила, припинила фронтову війну і під командуванням генерала М. Омельяновича-Павленка готується в новий похід.

Червона навала

Початок 1920 року. Щойно біла армія відкотилась до берегів Чорного моря та Криму як большевики розгорнули й підняли червоні прапори і почали закріплювати за собою владу. Місцеві большевики під проводом Федора Неводничого тепер сміливо почали наводити свої порядки від яких в статечних господарів холодом проймалось серце.

Раптом до села Цибулева вступило військо з жовтоблакитним прапором. Виявилось, це була частина під командою полковника Гулого-Гуленка прибула із херсонських степів. Розташувалась вона по вулиці Берківці, яка межувалась з Чорним лісом. Село в цей час жило нормальним життям; люди варили самогонку, одружувались, справляли гучні весілля, співали парубки й дівчата, танцювали і робили хрестини.

Прибула військова частина не перешкоджала людям і молоді розважатися, навпаки, ще й самі приєднувались до кожної оказії. Так минув тиждень, коли б…

Полковник Гулий-Гуленко прибувши в село був запрошений розміститися з своїм штабом у приготованому мешкані Кузьми Погорілого. Він і не підозрівав пастки що готувалось для нього Погорілим який

Відгуки про книгу Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: