Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Ми щойно познайомились з безславно-трагічним завершенням руху високолетного і зарозумілого отаманчика Григор'їва. Хай буде ця подія новітньої історії нашого визвольного руху повчальною всім тим дріб'язковим отаманчикам яких ще й сьогодні так густо в нашому середовищі, які ще й сьогодні несвідомо руйнують нашу націю, а зокрема еміґрацію. Ця отаманія на еміґрації зводить нанівець всі наші зусилля на національній, політичній, громадській і навіть релігійно-церковній ниві.
Ці амбітні отаманчики, часто-густо засліплені своїми вузько-партійними проблемами, дрібними осягами в свому волосному чи хуторянському загумінку, перешкоджають, ато й руйнують великі ідеї Соборности і Самостійности України.
Вони забувають, що для добра Соборности, Самостійности, Незалежности від чужого втручання, в ім'я великої ідеї України, часом треба поступитися своїми куцими політичними, партійними, громадськими чи й церковними постулятами, часто навіть помилковими чи й шкідливими.
Ми знаємо випадки з нашого еміґраційного життя коли існує добра, конструктивна організація яку слід тільки підтримати, але зразу ж знаходиться амбітний отаманчик і починає демагогічними покликами творити другу, з такими ж цілями організацію тільки для того щоб бути самому отаманчиком. І замість скріплювати нашу боротьбу з головним ворогом — з московським большевизмом, свідомо чи не свідомо цю боротьбу підважує.
Очевидно, в таких випадках безсумніву часто діє організована большевицька аґентура.
В 1917–1921 роках такі отаманчики як Григор'ів, Волох, Зелений, Божко, Говоров та безліч інших які ніби тоже боролись за Україну /я вже не згадую тих зрадників українців які відкрило пішли під московсько-большевицький червоний прапор і новели за собою збаламучену українську людність чим обезсилили нашу національну українську Армію УНР/ але за яку вони боролись Україну? Бо ж їхня боротьба приносила не перемогу а руїну.
Отаманія, мабуть наше лихо спадкове. Де великий князь Ярослав Мудрий боровся з цією пошестю і казав що в єдності сила. А славний наш гетьман Іван Мазепа писав що: ми самі себе звоювали. І чи не повторилось це саме з нашою новітньою визвольною боротьбою коли кожний з дрібненьких чи й більших отаманів хотів творити Україну під своїм проводом.
Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.
Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.
І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.
А я скажу: Схаменіться!
Денікінщина
Військові події в Україні 1919 р
Клекотав 1919 рік. Майже вся Україна була охоплена військовими діями. І в цей же час по всій Україні поспішно селяни закінчували жнива, днями й ночами звозили, тягли з поля снопи, своє добро — хліб додому. Поспішали бо з півдня сунула ненаситна біла денікінська армія.
Із станції Знаменка до станції Бобринської тяжко стукаючи колесами котився бронепотяг. На новому паровозі з обох боків казана гарними білими літерами світився напис "ГЕНЕРАЛ ШКУРО"
Крім напису на паровозі і вагонах різними фарбами і мистецькими стилями виднілися мальовані дикі звіріща несамовито гризлися між собою. Тут були голодні вовки, розгнівані чорні пантери, тигри, дикі кабани тощо.
Ці дикі звірі на панцернику попереджали людей і ворога що й вояки в панцернику такі ж люті і безстрашні як і дикі звірі.
Щоб уникнути бою з денікінцями, щоб врятувати життя, большевицькі верховоди в селі Цибулеві з своїми прихильниками пішли в запілля. Частина з них подалась в ліси Чути і Мотриного, де діяв большевицький ватажок Коцура, а інші притихли в селі.
Денікін, захопивши місцевість зразу ж оголошував мобілізацію старшин. Але старшин большевики вже встигли вимордувати і розігнати. В селі залишились тільки поручник Іван Трихманенко та прапорщик Іван Фелоненко яких і запрягли до війська.
Минало тепле літо а на зміну впевненою ходою наближалась мокра, дощова, холодна осінь. Ця несприятлива і дошкульна погода почала вигонити з лісів большевицьку партизанку, яка шукала захисту в хатах хуторів та близьких до лісів сіл.
Денікінці вишукували по селах своїх ворогів і нищили. Знаюча денікінську жорстокість большевики живими до рук не здавились. Одного разу денікінці оточили в селі двір комуністичного ватажка в Цибулеві товариша Гаврила Навроцького, якого ще до революції вся околиця й села знали як злодія, запропонували йому здатися до рук денікінців. Але Навроцький через вікно почав на денікінців стріляти. Після цього денікінці підпалиди хату і ватажок вистрілявши набої, ще вибрався на горище. Коли на хаті стріха, хоч і мокра від дощів, почала горіти, він покінчив самогубством. Труп обгорілого Навроцького родина і люди поховали на цвинтарі біля Залізниці.
Крім Навроцкого в селі ще переховувалось вісім чоловіків з большевицького підпілля але денікінцям не пощастило натрапити на їхні сліди.
Прийшла зима з дошкульними морозами. Тепер уже і в соломі чи хліві тяжко було большевицьким партизанам висиджуватись а сніг зраджував кожний рух. Тому місцеві большевики облюбували собі схованку в хаті Гонтаря Тимоша що його двір стояв край села і прилягав до чагарників лісу Чуток і цим давав змогу у випадку небезпеки і облави зникнути.
Гонтар Тиміш належав до бідняків, чи як то більшевики окреслюють, до пролетарів бо був бондарем. Він з самого початку повалення царяту примкнув до більшевиків, бо їхні гасла "вся влада пролетарям" йому дуже сподобалась. Тому то його контакти з большевицькою партизанкою були