Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Запитав він мене, що зі мною, — Кілька днів тому мене вдарив кінь і розсік копитом дуже ногу, — відповів я, — А що це за наритники на вас, — поцікавився я, — та що то у ваших мішках? Ви ж захищали большевиків, де ж то ви набрали все це?

— Тактак, — відповів Бевз, — коли б у голові не варило, то захищаючи й побиті там були б. Але ми втекли до григор'ївців, там дечого дістали, тай оці наритники…

Я ще цікавився, чи вони й у своєму селі так ітимуть з наритниками, але Бевз наказав мені мовчати, не базікати зайвого, та й пішов з приятелем до свого села Княжі.

Після такої розмови кортіло мені дати їм обом по кулі з нагана, що стримів спереду за поясом, та я стримався, а опісля дуже-дуже шкодував.

Через кілька днів я сів на коника й поїхав подивитися що робиться в григор’ївському військовому таборі на стан. Хировка. Побачив цілковиту руїну.

Переважна більшість тих, які понабивали свої мішки мануфактурою, пішли з награбованим по домах. Інші сиділи в лісі, в холодочку, по трудах піячили та горланили, а частина ідейних сиділи у великому крузі й сумували. Приєднався і я до цього кругу.

Нарікали ми всі на Григор'їва, а сотник Діброва сказав:

— Коли б об'єднався наш отаман з Армією УНР, можливо що й Україна була б уже вільна, а тепер невідомо, як буде. Одних червоних поб'ємо, інші лізуть, як сарана. Ми вже опинились в оточені, — сумовито нарікав сотник Діброва що був в цьому товаристві, — Військо щодня меншає і меншає, — продовжував він, — я запитав адьютанта Тютюника що ж він далі робитиме а він мені порадив почекати як прибуде отаман Григор'їв. І справді, за три дні прибув із Єлисаветграду отаман, оглянув рештки свого війська і сумно зітхнув. Тоді він звелів усі розпорошені частини зібрати на ст. Хировку. Коли всі зібралися, він зробив огляд і переконався, провадити війну нема вже доброго війська. Крім того довірені його люди сказали що між вояками є багато нарікань що він не приєднався до Армії УНР яка є упорядкована, організована і дистиплінована. Григор'їв і слухати не хотів про об'єднання.

Після цього, — вів далі сотник Діброва, — ми з іншими старшинами вимагали від адьютанта Ю. Тютюнника, щоб він влоштував нам зустріч з отаманом і він це зробив. Запитав нас Григор'їв, що ми хочемо йому сказати. Ми всі по черзі викладали свої думки про сучасний стан. "Торбохвати" з війська вже розійшлися, нас залишилося мало, ми не в силі тримати фронт, бо червоні з усіх боків просуваються на Єлисаветград. З Дону, з півдня іде з білою армією Денікін, що воює за 'єдіную нєділімую" Росію. А нам, пане отамане, немає тут місця. От. Григор'їв уважно нас вислухав і з нами погодився. Обіцяв подумати і в скорому часі скликати всіх старшин на нараду, на якій все буде обговорено й полагоджено. На цьому наша розмова з отаманом закінчилася і всі розійшлися.

Кінець травня, початок червня. Приємна лісова тиша, яку час від часу порушували п'яні голоси. Соловейки тьохкали свої трелі, а деякі вояки замріяно слухали. А отаман Григор'їв зі своїм адьютантом та іншими старшинами засіли на нараду. Становище створилося таке, що вже не було іншого виходу — або йти на захід, або в партизанщину.

На нараді Тютюнник радив отаманові Грмгор'їву іти на захід, але Григор'їв не погоджувався, він твердо стояв на своєму, тому він ліпше піде в партизанщину й чекатиме слушного часу, а потім передихнувши додав, що він ще подумає і скаже про своє остаточне рішення завтра на нараді.

Потім, за звичкою того часу, випили, закусили добре і розійшлись на відпочинок.

На другий день от. Григор'їв скликав найближчих командирів в штаб до вагону на нараду. На нараді він лагідно, спокійно розповів про військовий стан, про бої і фронти навколо, про партизанські рухи і на закінчення оголосив що він на далі відмовляється від фронтової війни, яка не приносить бажаних результатів а переходить на партизанський спосіб боротьби. Отже я й даю вам до вибору, ті що погоджуються з моїм пляном залишайтеся, хто ж вважає мій плян помилковим — тим вільна дорога на всі боки світу.

Всі старшини приголомшено мовчали. Підвівся адьютант Ю.Тютюнник. Він почав переконувати Григор'їва що партизанка ніколи не дасть рішальної перемоги над ворогом, перемогу робить сильна армія і тому для нас єдиний шлях, іти на з'єднання з армією УНР і підпорядкуватися Головному Отаману Симону Петлюрі.

Григор'їв і цим разом відкинув пропозицію свого адьютанта Тютюнника, рішучо захищав партизанський метод і спосіб дольнійшої боротьби, і щоб виявити скільки ж командирів погоджується зним попросив підняти руку тих що до нього приєднуються. З двадцяти присутніх командирів підняло руку три особи. Він побачив що втратив між командирами довір'я.

— Гаразд, мовив розчаровано Григор'їв, — свого рішеня я не зрікаюся. Я не буду робити вам перешкоди а ви не перешкоджайте мені. Від сьогодні я призначаю своїм адьтантом Микиту Головченка що підняв за мене руку /Головченко уроженець Цибулева, сліпий на одне око, мав ще інше прізвисько — Чечіль/ він же я моїм заступником, а вашим отаманом тепер буде Юрко Тютюнник. Ідіть за ним і провадьте боротьбу так як вважаєте найліпше.

Після цього отаман Григор'їв запросив усіх на перекуску на якій і закріпили дружбу між двома частинами. На закінчення розпрощалися щирими і приязними потисками вояцьких рук.

Старшини оголосили воякам остаточне рішення отамана Григор'їва. Почалися наради вояків, які теж розділилися на дві групи. До Григор'їва прилучилося не більше, як 4 сотні вояків, в більшости з найближчих сіл. До Тютюнника приєдналося до двох і пів тисяч. Це були вояки, які думали лише про боротьбу за самостійність України. Після розділу Григор'їв поставив свою групу в лаву, призначив командирів по війську та транспорту, наказав що вояки мусять брати і розпустив їх.

Григор'ївці, що мали першість, брали що хотіли. Взяли 4 тачанки,