Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

— Я кликав Коцура до Медведівки, — відповів Чучупака, — але пін не приїхав, мабуть доведеться мені самому до нього їхати. В разі щось злого зі мною трапиться, сподіваюся, панове, що ви маєте досить мотузків повісити кожного Коцурового партизана і самого Конура, — закінчив Чучупака.

Наступного дня В.Чучупака, прибувши до Суботова, говорив з Коцуром. При цій розмові був присутнім і старшина Лука Полудень, що недавно прибув з німецького полону.

— Ти, Коцуре, — почав свою розмову Чучупака, — народився в цьому, славному з минувшини, Суботові, де й Богдан Хмельницький. То ти мусиш, так як і він, боронити Україну. А ти чомусь "почервонів " та й почав поборювати військо УНР. Виступав проти Запорожців, проти полковника Дяченка з його чорношличниками. Вони після відомої перемоги над червоними у Смілій, заходили й до нас, хотіли зупинитися на відпочинок, та у нас для них не було місця і вони відійшли та зупинились у Яничі. То й що ти їм зробив? Роззброїв!

— Ти ж робив спротив, — обвинувачував далі Чучупака, — і Стрюкові та Ангелові. Ми думали, що ти одумаєшся, як ти обіцяв, тому тебе й не чіпали. А ти знову почав допомагати цій червоній навалі, що намагалася зайти й до нас, але ми їм дали добру відсіч. Щоб не ти, Коцурез своїм чигиринським жидодрантям, то ми б їх зовсім знищили, або ж вигнали. А ти з нею об'єднався та й поміг їм побити полковника Гулого-Гуленка в селі Цибулеві. Після цього він заходив до нас та нарікав особисто на тебе.

— Схаменися, друже, — на закінчення звернувся Чучупака до Коцура, — ставай до спілки з нами, бо твоє місце в рядах і проводі тих, що боряться за рідний край. Будь з ними разом, Холодний Яр тебе не зрадить! Пам'ятай, Росія бореться за потрібний їй хліб, чому ж ми маємо своїми руками й кулями помагати їй здобувати нашу Україну?

Коцур спокійно слухав, здвигував плечима, нібито навіть трохи шкодував за свої вчинки, але й розумів, що для нього повороту назад нема. Раптом немов прокинувся та випрямившись патетично промовив:

— Чи знаєш ти, Василю, що я вже маю заслуги? Мені за мій труд большевики обіцяли нагороду — орден Красного Знамені СССР!…

Слухаючи божевільну тираду зрадника, вислужника "отечества чужого", Чучупака намагався бути спокійним, хоч в ньому вмить спалахнув гнів, Полудень обурився також.

Відчувши це, Коцур поспішив переключитися на мову більш дипломатичну, що, мовляв, про об" еднання він ще подумає, але перед тим він мусить поїхати на станцію Знаменну до штабу большевиків.

На це Чучупака йому сказав:

— Ой, гляди, Коцуре, щоб ти там не дістав такої нагороди, якої й не сподіваєшся! ЧеКа з такими, як ти, бавитися не буде.

Таким попередженням Чучупака закінчив розмову з Коцуром і від'їхав.

Подумавши трохи над словами Чучупаки, Коцур все ж таки поїхав до Знаменки, повіз заяву до штабу большевицького полку "ВНУС" на одержання обіцяного ордену. Він був певен, ідо за співпрацю з червоними йому нагороду мусять дати. Адже ж він бив петлюрівців, німців, бив скоропадців, а ось тепер поміг розбити в Цибулеві український відділ Гулого-Гуленка.

В большевицькому штабі полку Коцуру зустріли непривітно, навіть дещо вороже. До нього присікалися з страшними обвинуваченнями:

— Ти ж отамане Коцуре не лицар, не отаман, як сам себе возвеличив а… пристосуванець, кар'єрист, а хочеш найбільшої нагороди Ордена Красного Знамені! — кепкував з нього молдаван комісар Прищенко, — Я ж тебе бачу наскрізь. Ти ж підленький кар'єрист яких серед хахлів чимало. Ти ж служиш і нашим і вашим. Служиш тим чия бере верх. Коли б брала верх Армія УНР, коли б перемагав Петлюра ти б був в Петлюри, коли б Скоропадський, ти б шмагав канчуками бідняків. А коли на всіх фронтах перемагають большевики-пролетарі, ти з нами. Ти перед пролетарями хвостиком махаєш. До большевиків пригортаєшся.

— Але ж я бив ваших вооогів, мої вояки кров проливали за большевицьку владу, — не стримався Коцура.

— Знаємо, бився і чимало твоїх повстанців полягло в бою з нашими ворогами. Але це не були твої вороги. Ти воював за кар'єри, за орден що оце приїхав получити. А ми таких хитрунів, підленьких кар'єристів не шануємо і не вгороджуємо — бо хахлам не віримо. Чому ти самовільно з своїми хахлами залишив 64 полк ВНУСа /Внутрішня Оборона Страни/? Мовчиш! Бо ти ще розглядався? Вагався, вибирав сильнішого? — гнівно вигукнув комісар і повернувши голову до двох озброєних охоронців наказав командирським тоном:

— Обеззброїти й арештувати!

Не встиг Коцура отямитись як в нього відібрали револьвер і скрутили назад руки.

— Товариш комісар, та ж я вам служив що ви робите?!

— Потім розберемося, відведіть його?

І відвели, зачинили в льох. Яничарів, пристосуванців і підлабузників усіх чекає одна доля, використає їх ворог і до "стєнки".

В кінці квітня 1920 року большевики Коцуру розстріляли і ніхто не знає його могили.

Під кінець весни 1920 року блискавично поширились і прогриміли чутки що Армія УНР підписала з Польщею договір спільними силами виступити проти больщевиків. На Київ маршувало військо польське і Армії УНР. Комуністична влада зчинила галас. Червоні командири — Будьонний, Котовський, Шорс, Якір тощо пішли із своїм військом у протинаступ на Польщу. На залізничних станціях, по селах і містах висіли пропаґандивно-мобілізаційні заклики до молоді вступати в ряди червоної армії та йти на боротьбу проти поляків та буржуазно-націоналістичних Петлюрівців і захищати "родіну" — СССР. За таку службу молоді обіцяли безкоштовне навчання у вищих школах по закінченні війни.

Але молодь не дуже квапилась на такі обіцянки, а дехто навіть каялись, що не вступили до Армії УНР, бо за короткий час уже побачили як в Україну щодень то більше напливає московського війська, при ЧеКа та Особих відділах формуються цілі загони головорізів зодягнених у шкурянки. Війна проти московського большевизму поширювалась. Поляки з армією УНР наближалися до Києва, в Криму висадився єдінонедєлімський Вранґель і почав воєнні дії на півдні України. Большевики ширше розгорнули