Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Дати папір і олівець? — запитав Шалит.

— Ні, дякую. Мені нема чого писати.

Муки почалися знову. Це була шоста ніч, а я занадто заслаб для того, щоб продовжувати боротьбу з болем. Шалит лютував і шаленів, кожне його слово було немов удар по голові. В очах мені миготіло, але найтяжче було зносити біль у пахвинах. При сидінні на стільці в стані напруження постійно перебуває якийсь комплекс м’язів, і всі вони нестерпно болять. Варто трохи послабитись — і я впаду. Важко утримати ці м’язи в напруженні впродовж шести днів та ночей, коли вони заявляють свій протест нестерпним болем. Я не певен, що це пояснення фізіологічно досконале, але в цю, шосту ніч я знаю, що стояти я уже не здатен. Я почав боятися, що коли тут залишуся, то таки підпишу що завгодно, навіть смертний вирок собі.

Опівночі знову зайшов капітан Торнуєв.

— Ну як, — звернувся він до Шалита, — написав?

— Ні, — відповів той, — усе ще шиє нас у дурні.

— Добре, я зробив з боку гуманності все що міг, по-доброму.

Пора з цим кінчати.

І з цим темним для мене натяком він покинув кімнату.

— Ти чув, що сказав капітан? — спитав Шалит. — Ти хоч уторопав, про що йдеться?

— Так, я чув, але не зрозумів, що він мав на увазі.

— Боюсь, що скоро ти про все дізнаєшся, але буде вже пізно. Ти обернешся на шмат сирого м’яса і перестанеш бути людиною. Ми маємо досить засобів примусити такого негідника, як ти, заговорити. Послухай моєї поради й не доводь до цього! Зрештою, це твоя справа, а не моя.

Після цього інтермецо він знову почав допит. Коли він кричав, я намагався не звертати на нього уваги і думав про щось інше. Він це помітив і почав мене штовхати. Але, незважаючи на його стусани та вереск, на зовсім нестерпний біль у пахвинах та інших місцях, на зростання тиску на мою голову, — я примушував себе думати спокійно. Мені було ясно, що я наближаюся до фіналу свого опору. Але що я маю писати? Якщо визнаю тероризм, то чи зможу тоді відмовитися від диверсійної діяльності та шпигунства? Я був уже досить досвідченим, щоб зрозуміти, що ніякого компромісу тут не буде, бо вони його відкинуть з обуренням. Вони вимагатимуть повного визнання без будь-яких торгів. Я ж не зможу сказати, що все це від початку до кінця є брехнею, а я тільки збирався вбити Сталіна.

В останньому я вже не бачив нічого безчесного, але шпигунство та диверсії мені зовсім не підходили. Мабуть, я мушу сказати, що визнаю тероризм. А диверсіями та шпигунством займався хтось інший у нашій організації.

Але ж це означало, що я видам когось із моїх вигаданих спільників. «Хто завербував тебе в організацію? Кого завербував ти?» Зрештою, я міг назвати свого ворога Давидовича, або ж Кравченка. Вони обидва були відомі в інституті як люди ДПУ. Але це може бути розцінено як провокацію. Вони можуть завимагати ще когось. Напевне, вони вже мають перелік прізвищ, які хочуть від мене почути.

Це, мабуть, Лейпунський, ймовірно, Шубников, а також іноземці, які працюють в інституті. Ні, хоч би що там не трапилось, я цього не зроблю.

А щодо самої організації? Була вона бухарінською чи троцькістською? Я більше симпатизував Бухаріну. То хай вона буде бухарінською.

Під ранок Вайсбанд замінив Шалита, який був блідий, мов крейда й мав такий самий зморений вигляд, як і я. Навіть його залізні нерви не витримали шестигодинного вереску та шаленства.

Біль у пахвинах усе посилювався, але вже не стало кому кричати й заважати мені думати. Я вирішив приготуватися до капітуляції заздалегідь і не чекати, поки мене до неї примусять силою.

Але я маю протриматися, стільки, скільки зможу. Я вирішив визнати тероризм і, ймовірно, контрреволюційну агітацію та конфлікт в інституті. Але буду всіляко зрікатися шпигунства та диверсійної діяльності. Моя організація мала бути бухарінською, а не троцькістською.

Бажання встати й розправити ноги, лягти додолу та розслабити всі м’язи маячило переді мною немов марево перед спраглим мандрівником на обрії в пустелі. Правда, я міг зробити це реально. Після того, як я вирішив капітулювати, мої сили неначе повернулися до мене. Я знав, що рано чи пізно доведеться здаватися, то навіщо ж тоді страждати?

Вранці прийшов Рєзніков, свіжий та веселий. Я сказав рішуче:

— Громадянине слідчий, я вже знаходжусь перед повною втратою сил і фізично не в змозі продовжувати допит. Те, в чому ви мене звинувачуєте, — фантазія, але я вже готовий її визнати.

— Зізнання з таким застереженням не є зізнання, — відповів він. — Якщо це неправда, то ви не маєте права підтверджувати її. Це буде провокація проти радянської влади.

— Але я не можу далі терпіти. Що маю робити? Ви змушуєте мене до визнання тортурами і не хочете приймати моїх зізнань. Якби я не був під тиском, я б ніколи цього не зробив і не чинив би провокацій проти радянської влади.

— Ми ведемо наше слідство цивілізованими методами. Ми не застосовуємо фізичних засобів впливу, лише вимагаємо від вас тільки правди. Ви повинні зізнатися тільки в тому, що ви дійсно зробили проти радянської влади. Ми не бажаємо приймати ваші умовні зізнання, котрі ви заздалегідь відкидаєте, як такі, що