Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Легко було йому це казати. Він пішов, помився, поголився, смачно поснідав і вже готовий для денної роботи. Мені ж не давали спати сто сорок годин, і моє тіло перетворилося на один суцільний біль.

Він прекрасно бачив, що я вже доходжу. Мої плоть та кров більше не витримують. Він знає, що може запропонувати мені будь-які умови.

Тиждень тому він прийняв би умовне зізнання, а тепер же він повністю тримав мене у своїх руках.

Однак, я ще не вважав за можливе здатися. Слова зізнання застрягали мені в горлі, коли я намагався вимовити їх. Я не міг робити зізнань, яких вимагав від мене слідчий, та ще й вважати, що це серйозно. До того ж я не був упевнений, що вони на цьому зупиняться. Рєзніков не раз натякав мені, що я «подвійний агент», тобто я засланий до Радянського Союзу якоюсь політичною опозицією і, водночас, — гестапо. Та обставина, що коли я прибув до Радянського Союзу в 1931 році, Гітлер ще не був при владі в Німеччині й гестапо ще не було, — їх мало турбувала. Мало цікавили їх закони логіки та хронологічна послідовність подій. Якщо я виявлю свою слабкість, слідчий штовхатиме мене далі. Він вимагатиме свідчень проти всіх моїх друзів, але цього я ніколи не зроблю.

З такими думками в голові я збирав свої останні сили для подальшого опору, але сил тих було вже небагато. Моє бажання — то було одне, а біль у тілі — то зовсім інше. Я випростав ноги й намагався звільнити свої сідниці, піднявши себе на руках над стільцем, але був уже настільки слабким, що міг протриматись лише декілька секунд. Рєзніков раз чи два не звернув уваги на мої вправи, та коли він побачив, що я почав робити це систематично, то заборонив. Навіть Вайсбанд, який змінив його, не виявляв до мене своєї звичної прихильності. Мабуть, він отримав відповідні інструкції. Я намагався трохи випростатися, повернувшись в один бік, але трапилось так, що, коли я це робив, то впав зі стільця й вивихнув пальця на руці, яку механічно простягнув, щоб захиститися. Коли тебе б’ють — скрипи зубами й терпи, скільки змога, а не можеш терпіти — непритомній. Але коли ти сидиш на стільці, то свідомість втратити не так легко, і мукам немає кінця. Я корчився від болю. М’якосердний Вайсбанд уже не міг дивитись на мене й відвернувся до вікна. Опівдні його замінив Шалит. І тут я зриваюся зі свого стільця й біжу в кабінет Рєзнікова.

Він саме сидів за столом і, мабуть, подумав, що я збожеволів.

— Громадянине слідчий, — закричав я, — захистіть мене від цієї людини. Проведіть слідство самі. Робіть зі мною що хочете, але не допускайте до мене Шалита.

— Шалит чинить добре, — відповів він холодно, — він виконує мої вимоги. Ми ще за вас візьмемося, я вам це обіцяю. А зараз ідіть і пишіть зізнання.

Я не насмілився чинити опір і був у розпачі від болю та зневаги.

Шалит же сяяв і, буквально, потирав руки від задоволення.

— Ну це вже, мабуть, кінець, — радів він. Якщо ти сьогодні зізнаєшся — то завтра зможеш поспати. А якщо ні — то запам’ятай моє слово: ми взагалі ніяких зізнань від тебе не приймемо. Ще будеш повзати по підлозі й благати, аби ми це зробили.

Як він уже мордував мене після обіду — важко описати. Він зрозумів, що я вже близький до цілковитого виснаження і безперервно посилював свій тиск. Він хотів, щоб я зізнався саме завдяки його зусиллям, а не його колег чи начальника. Він грався зі мною, як кіт з мишею, і при найменшому моєму рухові, щоб від катування хоч трохи зменшити біль, підвищував свій голос. Раз я дозволив собі не звернути на це увагу і деякий час протримав своє тіло на руках над стільцем. Шалит підбіг і вдарив мене по руці. Я підхопився.

— Ви не маєте права до мене доторкатися, закричав я йому. — Якщо я навіть здамся й підпишу вашу брехню, то вам особисто я не підпишу нічого, громадянине Шалит. Я вам це твердо обіцяю.

Його мало стурбувала моя ненависть, але думка про те, що я можу зізнатися перед Рєзніковим або Вайсбандом, а він залишиться ні з чим, — занепокоїла його.

— Викличте громадянина Рєзнікова, — закричав я впевнено, — бо вам я не скажу й слова. Я зроблю свою заяву тільки громадянинові Рєзнікову.

— Рєзнікова сьогодні не буде. Я офіційний слідчий. Викладай мені про свою троцькістську фашистську контрреволюційну шпигунську та диверсійну організацію. Давай імена твоїх спільників.

Хто допомагав тобі передавати за кордон інформацію про нашу країну? Робив ти це через німецьке консульство в Харкові чи через німецьке посольство в Москві? Де ти дістав зброю, якою намірявся вбити товариша Сталіна?

— Я не скажу вам ані слова, громадянине Шалит.

— Якщо ви будете саботувати допит, ми застосуємо фізичну силу. Капітан Торнуєв дав нам на це згоду.

— Я буду говорити тільки з Рєзніковим.

Він зрозумів, що зайшов дуже далеко й ні під яким тиском не змусить мене зізнатися саме йому і почав шукати компроміс.

— Якщо не хочете мати справу зі мною, то напишіть Торнуєву.

Ось папір і олівець.

— Ні, викликайте Рєзнікова.

— Я тобі вже сказав, що його немає. Якщо хочеш, пиши йому, фашистський гаде! Ти ще будеш ставити нам свої