Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

…Віллі Стейн був цікавою особистістю. Він був лідером правого крила опозиції в Австрії і моїм другом. Опріч того, я ще придумав Гришу, якому на час мого вербування мало бути близько чотирнадцяти років. Навіть ДПУ важко буде повірити в те, що він зміг завербувати тридцятирічного чоловіка в контрреволюційну організацію. Пізніше, коли прийде час відмовитися від своїх «зізнань», я використаю цей пункт для того, щоб довести невірогідність своїх свідчень.

Коли скінчили вечеряти, я продовжив свої «зізнання».

— Коли ви приєднались до опозиції?

— Гадаю, що влітку 1929-го.

— Що привело вас на шлях боротьби з партією?

— Моя невіра в сили революційного пролетаріату та в успіх будівництва соціалізму в Радянському Союзі.

Звичайному читачеві, незнайомому з жаргоном комуністичної партії, і на думку не спаде, наскiльки моя відповідь була актуальною. Адже починаючи з 1936 року й пізніше, вся офіційна комуністична преса завжди проголошувала, що це головні аргументи опозиційних сил. Після процесу П’ятакова з’явився новий мотив — бажання реставрувати капіталізм. Я не міг зрозуміти, навіщо людям, які ризикували своїм життям у боротьбі проти капіталізму, тепер забажалося його реставрувати. Гадаю, що це було таємницею і для ДПУ. Однак, гепеушників мало турбувала логічна послідовність: вони мали за порядок усе, що узгоджується з офіційною доктриною партії, якою б ідіотською вона не була.

Хоч намір «реставрувати капіталізм» ставився вище за мотив «невіри», останній ще також цінувався. Упродовж своїх «зізнань» мені не раз доводилось обґрунтовувати свої дії та наміри, що досить нелегко було зробити. Я мав, наприклад, знайти резони, прийнятні для ДПУ, щодо причини своєї ненависті до Сталіна, якого я, буцімто, хотів убити. Я не міг викласти правдоподібні причини такої ненависті, бо то була б контрреволюція у в’язниці. Не міг же я сказати про те, що він поклав край свободі в партії; що він несе особисту відповідальність за смерть понад 10 мільйонів нещасних селян; що його політичні помилки сприяли приходові до влади німецького фашизму; що він холоднокровно винищив майже всю стару революційну гвардію.

Лекції Рожанського не минулися мені даремно. Він передбачив різні ситуації і навчив мене, які саме зізнання й коли треба давати: я мав казати, що ненавиджу Сталiна за те, що під його керівництвом у Радянському Союзі успішно будується соціалізм і тому боротися з радянською владою нелегальними засобами стало неможливо.

Отже, мої друзі в Німеччині та Австрії з правого крила опозиції, особливо Віллі Стейн і, звичайно, молодий «Гриша» «завербували» мене. Я, дійсно, зустрів Віллі Стейна в кафе у Празі, коли був у відпустці. Цю випадкову зустріч я навмисне зобразив як домовлену, на якій він дав мені інструкції щодо організації вбивства Сталіна та Ворошилова. Але тут я допустив суттєву хронологічну неузгодженість, яку також міг би використати в разі відмови від своїх «зізнань». Ця зустріч мала місце влітку 1935 року, тоді як, згідно з заявою Влаха, приготування до вбивства були зроблені ще в 1934 році.

Так, виконуючи інструкції мого шефа Віллі Стейна, я проінструктував декількох німецьких робітників поїхати на Кавказ та вбити Сталіна і Ворошилова, коли ті полюватимуть і випадково опиняться поза охороною ДПУ. Я намагався, щоб мої «зізнання» були якомога далі від змісту заяви Влаха та тих, хто її підписав, і це було нелегко зробити. Але ця заява дала мені можливість назвати людей в Радянському Союзі, яких я «завербував» в мою контрреволюційну організацію. Оскільки вони вже самі «зізналися», ніякої шкоди я їм не заподію. Таким шляхом я сподівався обійти фатальне питання викриття «своїх спільників».

Зрештою, я був фізиком і водночас марксистом і, отже, мав мислити логічно, тому, за винятком хронологічної непослідовності, моя історія була цілком логічною й вірогідною. Все було б добре, якби не декілька важливих моментів, про які я нічого не знав. Наприклад, чому план не вдалося здійснити? На якій стадії його викрито? І як саме? Одне було ясно — план не вдався, оскільки замах викликав би масові арешти. Я був стурбований цим, але не дуже.

— Але є одна річ, про яку я не можу сказати нічого певного, — заявив я з невинним виглядом, — чи замах було вчинено?

Торнуєв вибухнув реготом, до якого приєднались інші.

— Якби це сталося, — пояснив Рєзніков, — або навіть якби мала місце лише спроба, розстріляні були б не ви, а ми. Саме для цього ми існуємо: ми в зародку знищуємо плани класових ворогів.

Як усе було просто! Я зробив ще одну спробу щось заперечити, але Торнуєв перервав мене:

— Хай у вас голова про це не болить, Олександре Семеновичу.

Відповідайте на запитання, що ми їх перед вами ставимо з усією правдивістю. Але я бачу, що ви вже стомилися. Давайте сьогодні закінчимо, і ви трохи відпочинете. Завтра ми перейдемо до вашої диверсійної та шпигунської діяльності.

Мені не дуже сподобалося почуте, але думка про нічний сон була чудовою. Отже, я поздоровив сам себе з успіхом.

— Дуже добре. Ми закінчимо сьогоднішнє слідство таким записом: «Я зроблю додаткову заяву про диверсійну та шпигунську роботу моєї організації та мою в ній участь завтра». Підпишіть ось тут.

Він вручив мені ручку й тим поставив мене перед складною дилемою: що робити? Протестувати чи підписати мовчки? Якщо я запротестую, все може розпочатися знову, і замість жаданого сну — знову «конвеєр», якому я не в силах буду протистояти. Мені конче потрібно сном відновити свої сили, щоб потім ще тиждень вистояти на «конвеєрі», якщо доведеться. Я підписав.

Торнуєв підвівся й кивнув Шалиту налити мені ще одну склянку вина.

— Пийте, Олександре Семеновичу,