Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

назвати осіб, які були в безпеці за межами Радянського Союзу. Фактично слідчі не раз казали, що я прибув до Радянського Союзу як іноземний агент бухарінців чи троцькістів — з одного боку, і гестапо, — з іншого. Отже, моє вербування мало місце за кордоном.

Рєзніков завжди проявляв стурбованість відносно моїх зв’язків з Бухаріним. Як він уявляв собі виникнення цих зв’язків, я не знаю.

Можливо, він хотів зізнань у тому, що німецька права опозиція послала мене до Бухаріна і що мені були дані інструкції провадити контрреволюційну роботу в Україні. ДПУ ніколи не відкривало мені секретів про те, як ці уявні контрреволюційні організації діяли на практиці. Гепеушники робили лише натяки, тож я ніколи не знав напевне, яких саме зізнань вони від мене хочуть. Можливо, вони й самі того не знали. А причиною було те, що в Радянському Союзі на той час не було ніяких контрреволюційних організацій і, дійсно, важко було уявити, як подібні організації повинні діяти. ДПУ ніколи не могло разв’язати проблему різниці між тим, що воно хоче, і дійсними фактами.

Друга проблема була важчою. Рєзніков вимагав прізвищ людей, яких ДПУ могло б заарештувати, та, без сумніву, він мав на увазі моїх друзів по інституту: Лейпунського, Шубникова, Ландау, Руемана та інших. Але тут я не збирався поступатись: заперечуватиму.

Впродовж наступних трьох годин я диктував свої зізнання й весь час дивувався, чому від мене не вимагають прізвищ «спільників». Якщо пощастить, то Торнуєв, який повинен скоро втомитися, задовольниться половиною моїх зізнань і відішле мене спати. А добре виспавшись, я зможу витримати ще тиждень «конвеєра».

Моєю метою було виграти час. Я дуже добре знав історію німецької та австрійської комуністичних партій і повів мову про їхню внутрішньопартійну фракційну боротьбу. Я почав розповідати про розбіжності, які виникли в центральному комітеті й назвав людей, які проводили опозиційну політику в Комінтерні. Це було просто зробити, і це нікому не загрожувало небезпекою.

— Боротьба проти керівництва партії, нарешті, призвела до утворення згуртованої фракції, — продовжував я, — і партія відповіла виключенням лідерів опозиції.

Торнуєв перервав мою лекцію запитанням:

— Коли права опозиція в Німеччині стала нелегальною?

Я витріщився на нього з робленим здивуванням:

— Я не розумію запитання, капітане Торнуєв. Опозиція ніколи не була нелегальною. Принаймні, доки існував Веймарський режим.

Пізніше, звичайно, після приходу до влади Гітлера, вона стала нелегальною разом з усією партією.

Настала черга Торнуєва дивуватися.

— Чи не хочете ви сказати, що опозиції було дозволено розводити контрреволюційну та антирадянську пропаганду? — запротестував він.

— Але ж, громадянине капітане, ви маєте пам’ятати, що це мало місце в Німеччині та Австрії, де влада не дуже цікавилася внутрішньопартійними дискусіями комуністів. Її зовсім не обходило, чи та опозиція контрреволюційна та антирадянська, чи ні.

Простодушний капітан хотів ще щось заперечити, та Рєзніков, який мав якесь уявлення про те, що робиться за межами Союзу, перервав його:

— Це питання специфіки умов, що існують в капіталістичній Німеччині, товаришу капітане.

Капітан милостиво дозволив витягти себе з плутанини свого світогляду. Завдяки своєму невігластву, Торнуєв переносив умови, що існували в Радянському Союзі, на інші країни. До 1927 року існувала відкрита боротьба в Російській комуністичній партії. Згодом Троцького та його прибічників було вигнано, а опозицію оголошено поза законом. Саме в цей час ДПУ почало втручатися в партійну боротьбу. Оратори на партійних з’їздах та конференціях ще зверталися до часів, коли опозицію було загнано в підпілля, і саме з цих причин Торнуєв міркував так: спочатку опозиція, потім контрреволюційна організація. Це був природний шлях його мислення і він вважав, що німецька права опозиція розвивалася таким же шляхом. От йому й захотілося дізнатися, коли саме відкрита опозиція перетворилась у нелегальну контрреволюційну організацію.

Я продовжив свою лекцію. Не без задоволення я пояснив різницю між офіційною партією та опозицією. Зробив я це в такий спосіб, щоб мої зізнання мали вигляд апологетики політики німецької правої опозиції. Я описав з’їзд правого крила опозиції, що відбувся в центральній Німеччині 1929 року й гепеушники, а особливо Торнуєв, слухали мене з роззявленими ротами.

У такій манері, не впадаючи в суперечності з фактами, я продовжував близько двох годин. Це був простий опис боротьби ідей в німецькому робітничому рухові. І ні слова про контрреволюцію.

Обидві групи — партія та опозиція — хотіли революціі, диспути точилися лише навколо шляхів до неї. Обидві групи захищали Радянський Союз і підтримували будівництво соціалізму. Але, звичайно, опозиція щодо керівництва офіційної партії та Комінтерну, тобто щодо політики Сталіна, — то була вже неприкрита контрреволюція для Торнуєва та його команди. В цей час уже з моєї голови вивітрилися рештки туману, навіяного спілкуваням з Рожанським.

Я почав міркувати згідно зі здоровим глуздом та законами логіки, а не за правилам діалектики ДПУ. Протягом першої частини моїх «зізнань» мій мозок працював відмінно, моя голова була напрочуд ясною. Прийшло друге дихання й зникла втома. Мене тішило, що в такому місці, в серці в’язниці ДПУ, я мав можливість солідаризуватися з ідеями правого крила німецької опозиції, якій я завжди симпатизував. Торнуєв сам вів протокол. Приблизно через дві години він спинив мене:

— Я думаю, що час нам чим-небудь закусити, Олександре Семеновичу. А потім ми перейдемо до другої частини ваших зізнань, а саме до вашої особистої участі в усьому цьому.

Він дав вказівку приготувати для всіх нас те, що мені видалося воістину розкішною вечерею. Поки ми їли, Шалит уважно слідкував за тим, щоб моя склянка не була порожньою. А тим часом я вирішив, хто ж таки мене «завербував».