Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

та папір і написав нові «зізнання». Я не пам’ятаю, в чому саме я «зізнався» цього разу. Шалит вивів мене в сусідню кімнату, де працював незнайомий мені слідчий. Я дістав кілька хвилин перепочинку й трохи оклигав. Коли потім по мене прийшов Рєзніков, я завимагав від нього повернення написаного мною паперу для того, щоб його знищити.

— Це все неправда, громадянине Рєзніков, це дика вигадка і нічого більше. Я не зміг витримати болю. Так довго сидіти нестерпно, але якщо я вже підвівся, то від усього відмовляюся. Віддайте мені протокол. То все брехня.

Я й тепер дуже добре пам’ятаю вираз його обличчя. Він потримав шмат паперу з моїми «зізнаннями» в руках, а потім, мовчки, осудливо хитаючи головою, заховав його в теку. Згодом відвів мене до свого кабінету.

— Ми маємо тепер усі потрібні нам документи, — проголосив він. — Заяви свідків, ваші зізнання та ще один-два речових докази.

Цього цілком досить для «трійки», щоб винести смертний вирок.

І це станеться, якщо не дасте правдивих свідчень. А будете чинити опір та заперечувати — помрете не пізніше, як за десять днів. Будете продовжувати свої зізнання чи ні?

— Ні, громадянине Рєзніков.

— Слухай, твоя відмова від зізнань — відома тільки нам. Ми ж надішлемо ці зізнання до «трійки», і в неї не виникне ніяких питань.

Смертний вирок тобі забезпечений. Чи будеш і далі заперечувати?

— Так.

— Тоді сидітимеш на тім стільці, доки не згниєш. Мы тебя в рот поебем, блядь. Хто ти такий, щоб ми з тобою стільки панькались? Ми поламаємо тобі всі ребра! Ти ще приповзеш до нас сам і будеш благати прийняти свої зізнання перед тим, як ми покінчимо з тобою.

Пошел к ебаной матери.

Він сердито запхнув мене в кімнату, де був Шалит. Тепер вони почали горлати на мене вдвох, утрьох, а то вчотирьох одразу. Шалит привів на допомогу своїх друзів. Протягом наступної доби я пройшов через десяток слідчих. Однак, це вплинуло на мене дуже мало.

Я пересилював свій біль і тримався з останніх сил. На п’ятий день я ще тримався. В цей час я ще відхиляв капітуляцію й не відчував страху перед тим, що могло статися.

На п’ятий день по обіді до кімнати зайшов наглядач і вручив Шалиту записку. Він прочитав її й підвівся.

— Ми знайдемо інші засоби зламати тебе, — сказав він, але голос його звучав напрочуд непевно. — Заберіть його.

Я було подумав, що це звичайна десятихвилинна перерва для відвідання вбиральні або прийняття їжі. Але замість того мене було забрано на Холодну Гору. «Великий конвеєр» скінчився.

Холодна гора

Наступили спокійні тижні. Ніщо не порушувало моєї самотності. Мені було вільно лежати, ізоляція вже втратила свою суворість. Я не нудьгував за людьми. Інстинктивно відчував, що після тиску й страждань минулих тижнів мій організм потребує миру й спокою. Поволі поверталася рівновага. Я був певен, що мине небагато часу, поки мене знову почнуть викликати. Єдиним завданням, яке постало переді мною, було домогтися олівця й паперу, щоб написати протест у високі партійні та урядові інстанції аж до Генерального прокурора включно. Однак, мені в цьому було відмовлено, і я тимчасово заспокоївся.

Більшу частину дня я лежав у ліжку та дивився у вікно. Вікно було квадратне зі стороною десь близько метра. Знаходилося воно високо, і для того, щоб виглянути на світ, я мусив послуговуватись стільцем, а це було заборонено.

Був липень. Я вже втратив звичайне відчуття часу і за його вимір брав не положення сонця, а силу світла. Я міг годинами лежати, втупившись очима в квадрат вікна й спостерігати, як з надходженням вечора змінюються барви світла. Самотність мене більше не пригнічувала. О шостій відбувалася зміна в’язничного персоналу. О тій порі в смужці садочку, що знаходився між зовнішнім та внутрішнім мурами, збиралася група наглядачів разом із своїми дітьми та дружинами, канцеляристи та молоді дівчата з кухні. Один із молодих хлопців грав на гітарі, другий на гармошці. Дівчата співали й танцювали. Деякий час я дивився з вікна на них, але без заздрості, лише зі смутком. Потім я повертався й знов вкладався в ліжко. Поволі в камері западав морок. Я вдивлявся у віконну пляму, що змінювала свій колір з лазурового на пурпуровий. До пізньої ночі до мене долинали сумні мелодії українських пісень. Я думав про гарні речі:

пригадував свою юність, гру в м’яч у Рамберзі, прогулянки терасами над Грюндзее з чудовим краєвидом на виблискуючу в сутінках скелю Бакенштейну, про чудове життя за кордоном.

Ми не мали багато грошей, але досить для того, щоб відчувати красу природи й займатись мистецтвом. Ми тяжко працювали, самовіддано займались спортом і кохали дівчат. Навіщо треба було міняти те життя? Звідки взявся той неспокій у крові? Можливо, від почуття солідарності з тими, чиє життя було гіркою боротьбою, хто не мав досить свободи, аби брати участь у тому щасливому житі?

Я пригадував звичайних робітників серед своїх приятелів. Вони також мали свої вихідні, свої відпустки, мали мотоцикли чи моторні човни. І вони займалися гірськими лижами в Альпах. А тут? Загнаність і брак свободи в щогодинному (неполітичному) приватному житті. Навіть відпочинок заорганізований. Дуже мало що люди можуть вчинити на свій власний розсуд. Зустрічаються ввечері під деревами, грають на гармошці та співають. Але й це було доступне лише невеликій частині молоді цієї країни. Таку картину я вперше побачив за внутрішніми мурами в’язниці. Решта ж чимось зайнята.