Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
— Ніхто й пальцем не поворухнув. Щоденно заарештовують сотні офіцерів.
— Зрушити армію є справжнім божевіллям. А що будемо робити, коли на нас нападуть німці?
— Тухачевський та Якір були більш значними, ніж Дубовий, але й вони пішли в небуття. За тиждень до мого арешту вже зніймали зі стін портрети Будьонного, Блюхера та Єгорова. Можливо, що й вони вже за ґратами. А що ти думаєш про справу Тухачевського, Олександре Семеновичу?
— Уявлення не маю, але я певен того, що зрадником він не був.
Не варто було присвячувати все своє життя революції, як це зробили, наприклад, Якір та багато інших, щоб потім передати військові плани заклятому ворогові революції Гітлеру. До того ж, Якір був євреєм і добре знав, хто такий Гітлер. Але якби ж то йшлося про поодинокий випадок. Зрадники були виявлені в кожній армії, щоправда, не при такому високому становищі. Схоже на те, що нас хочуть заставити повірити в те, що весь Генеральний штаб складається зі шпигунів.
— Щось же мали вони зробити. Я не можу повірити, що весь Генеральний штаб було заарештовано без причини. Може, Тухачевський готував заколот проти Сталіна?
— Усе можливо. Разом із ним було взято Корка, а він був начальником Московського гарнізону. Дуже важко все те збагнути.
…З часу «конвеєра» в мене погіршився стан здоров’я. Я мав катар кишок, і він загострився. А тим часом нам давали дуже кислу капусту. Я мав понос і мусив по два десятки разів на день бігати до туалету. Це, врешті, розізлило наглядачів, і вони мені це заборонили. Тоді я зголосився хворим, і лікар приписав мені лікарню. Минуло кілька днів, мій стан продовжував погіршуватись, але до лікарні мене не переводили. Я хотів написати до коменданта. Цілими днями вимолював папір та олівець, але мені того не давали, бо боялися, що я напишу листа до прокурора.
У радянському законодавстві функцією прокурора є не лише звинувачення, але й контроль за дотриманням органами влади законодавства. Це означає, що він якраз є тією особою, до якої громадяни мають звертатися зі скаргами. В кожному коридорі в’язниці висіла особлива скринька, до якої в’язні могли опускати листи до прокурора. Слідчі не мали права контролювати ці листи. Таке було правило. Колись, можливо, його й дотримувались, однак, «велика чистка» надала в НКВС право контролю слідчим. Хоч скринька прокурора продовжувала висіти на своєму місці, в’язнів до неї більше не підпускали і також не давали їм паперу. Якось мені вдалося роздобути папір нелегально. Мене було покликано до в’язничної канцелярії для надання якоїсь інформації стосовно моєї персони.
При тій оказії я поцупив аркуш паперу, а прихованого олівця мав раніше. Я написав листа до прокурора, описав мої одинадцять діб без сну (з перервою лише в один день) і відмову від зізнання. Коли мене вели на вулицю на прогулянку, я вибіг з групи в напрямку скриньки прокурора. Наглядач виявився проворнішим і вирвав у мене з рук листа.
— Ви не маєте права перешкоджати мені писати до прокурора!
— А ви не маєте права без дозволу виходити з колони.
— Нащо тоді тут висить скринька, коли я не можу опустити в неї листа?
— Ви маєте право писати листи, але не можете виходити зі строю.
— А як же я тоді дістануся до скриньки, якщо не можу вийти зі строю?
— Попросіть начальника, щоб вам було дозволено підійти до скриньки, може, він дозволить.
Але цього не було дозволено. В такій справі ще нікому не довелося стати перед лицем начальника.
На Холодній Горі наглядачі були більш говіркими, ніж у внутрішній в’язниці. Посеред подвір’я, на якому ми здійснювали свої прогулянки, була розбита грядка, на якій росли жовті квіти. Одного дня ми побачили, що грядка розкопана, а квіти зникли. Я запитав наглядача:
— Навіщо ви це зробили? Чим провинилися квіти?
— Вони тут не потрібні.
— Але ж вони нікому не заважали!
— Але й не допомагали.
Я замовк. Квіти дуже тішили нас, коли опівдні ми виходили з будинку й бачили їхнє яскраве забарвлення. Але Сталін видав гасло: «В’язниця — в’язницею!» Це спричинило до започаткування нової ери в російській в’язниці. В роки 1924, 1925 та 1926-й в’язниці Радянського Союзу були чи не найгуманнішими у світі. Пізніше, в часи «великої чистки», їх було ґрунтовно перебудовано. Через кілька місяців в’язничне життя стало нестерпним. Одна обставина докорінно відрізняла в’язниці Радянського Союзу від в’язниць німецьких фашистів: тут в’язнів не били й вони могли вільно розмовляти з начальством, коли перед ним поставали. Фізичні знущання над в’язнями чинилися виключно в кабінетах слідчих ДПУ. В тюрмах в’язні були недоторканними. Також їх особиста гідність не принижувалась до тієї межі, як це було в гітлерівських катівнях.
Моя кишкова хвороба все погіршувалась, але не видно було ніяких ознак того, що, згідно з розпорядженням лікаря, мене заберуть до лікарні. Я взагалі перестав їсти. Ділив свій хліб між своїми двома співкамерниками. Капусняк погіршував мою хворобу, я його також не їв. Нарешті, мені вдалося побачити коменданта. Я пояснив йому своє становище. Він порадив звернутися до слідчого. Без його дозволу він не міг, незважаючи на припис лікаря, помістити мене до шпиталю. Я вирішив, що коли до шостої години ранку
