Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Апатичні сталіністи дуже добре бачили, що робили, не згірш за гітлерівських есесовців. Вони лише не бажали дискутувати на цю тему, розуміючи, що будь-яке вагання може виявитись для них фатальним. Коли повінь масових арештів почала розливатися все ширше й забирати свої жертви також і з їхніх лав, вони повернулися проти диктатора. Але не тому, що він запроторив до тюрем мільйони невинуватих, а тому, що він зачепив їх власне, доти безтурботне, життя.

Минав серпень. Давно я вже не мав ніяких відомостей з «брехайлівки», бо нікого не викликали на допити. І тоді забрали Македона. Повернувся він лише через три дні. Вигляд мав вимучений, провів у «брехайлівці» три доби. Він так і не потрапив до слідчого.

Спочатку він не хотів нічого казати. Потім підсів до мене на ліжко й пошепки почав:

— Олександре Семеновичу, діється щось погане.

— Що саме?

— У «брехайлівці» вже не можна вночі спати. Цілу ніч чути крики жінок, яких б’ють.

— Не може цього бути! Я чую про таке вперше.

— Це діється впродовж всієї ночі, аж до шостої ранку. Ми затикали собі вуха хлібом.

— А чому тільки жінки?

— Били також і чоловіків, але ті не кричать так голосно.

— Коли це почалося? Раніше про щось подібне я навіть не чув.

— Люди з «брехалйлівки» казали, що почалося це два тижні тому. Вчора приїхав з Москви Фролов, він має дати свідчення проти Дубового. Так він сказав, що і в Москві почали бити в той самий день, 18 серпня. Складається враження, що то була загальна вказівка з центру.

— Я не можу в це повірити. Чи ви бачили когось побитого?

— І не одного, а дуже багато. Вчора вранці принесли побитого до «брехайлівки», він не міг навіть ходити.

— Можливо ви провокатор і хочете мене залякати?

— Пошел к ебаной матери, думаєш, що я дурю тебе? Довідаєшся сам, коли прийде час.

Але я не міг йому повірити. Я знав, що у виняткових випадках ДПУ застосовує фізичні катування. Рожанський мені розповідав, що в кожному такому випадку треба мати спеціальний дозвіл начальника обласного управління НКВС. Натомість Македон розповів, що зараз б’ють майже кожного другого.

— Олександре Семеновичу, не можеш собі уявити, який вигляд має «брехайлівка». Щоночі в підвалі чекає декілька сотень людей. У більшості — це нові арештанти, котрих прямо з вулиці, мимо в’язничних камер, тягнуть до підвалу. Розповідають фантастичні речі. В кожному помешканні щоденно буває НКВС. Люди сплять одягненими і мають при собі спаковані речі. Кожен приготував торбинку з сухарями. Ніхто не знає, за що взято сусіда, але кожен чекає своєї черги. Причому не лише комуністи, а й люди, які ніколи не були в партії.

— Чи ДПУ збожеволіло? Коли це скінчиться?

— Не говори так голосно. Тут стіни мають вуха. І не провокуй мене до таких розмов.

Він боявся, що при якійсь оказії я його зраджу.

Наша камера знаходилася на четвертому поверсі. У дворі був невеличкий майданчик, на якому в’язнів прогулювали. Вони ходили колом один за другим. З нашого вікна ми могли спостерігати лише протилежний відрізок кола. В такий спосіб ми змогли полічити кількість арештантів у кожній камері. Природно, що виглядати з вікна було суворо заборонено і спійманий на тому негайно йшов до карцеру. В серпні 1937 року впродовж тижня чи трохи більше ми були в камері вдвох з Македоном. Якось перед обідом Македон вартував біля дверей, а я виглядав через вікно. Раптом я помітив людину, хода якої привернула мою увагу. Так ходив лише Марсель. Я не міг побачити його обличчя. Голова його була, як і в усіх нас, пострижена. Вбрання і сандалі були схожі на його.

— Македоне, гадаю, що внизу Марсель, мій найліпший приятель.

— То тобі лише здається. Ти не можеш з такої відстані його впізнати.

— Я певен, що то він. Лише він так ходить.

Македон почув кроки наглядача, і я відійшов від вікна. Кількома хвилинами пізніше, коли я повернувся до вікна, внизу прогулювалася вже інша камера. Македон порадив мені:

— Коли вранці вийде та сама камера, закричи «Марсель» і дивися, чи підведе голову. Потім відійди від вікна.

Я так і й зробив. Вдалося. Той чоловік одразу підвів голову. Дійсно, то був Марсель.

Моє серце забилося частіше. Все, що було пов’язано з життям до арешту, навіть незначні факти, збуджували мене. Марсель був найближчою мені людиною на всьому світі. Слідчий сказав мені в травні 1937 року:

— То зовсім інша людина. Ми його навіть звільнемо. Він не такий, як ви.

Я був переконаний, що Рєзніков говорив щиро і мав сподівання, що Марсель вийде на волю. А він ще й досі був тут.

Наступного дня, коли ми йшли до вмивальні, я помітив слово «АЛЕКС», написане латинськими літерами крейдою на чорній стіні.

Спочатку я подумав, що то я сам його написав і, будучи, як завжди, неуважним, забув про це. Крейду я завжди мав при собі. Але коли я виходив у двір, то помітив те ж саме слово над дверима. Це вже не було випадковістю. Марсель сидів в одній із камер на нашому поверсі. Я був