Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

підлозі. Ми, старожили, мали привілей користуватися матрацами. Новоприбулі його вже не мали. Щоденно селян забирали на допити, але щонайбільше після трьох допитів слідство закінчувалося. Слідчі в «брехайлівці» мали своїх провокаторів, які повчали селян, у чому ті мають зізнаватися. Бито було лише тих, які заперечували свою провину. Але це обмежувалося лише одним вечором. Потім вони капітулювали і провокатори з «брехайлівки» складали для них «зізнання». Провокаторами були переважно в’язні, котрі самі вже зізнались. Це були, в першу чергу, голови колгоспів, які добре знали психологію селян, або партійні секретарі з сільських районів. Двічі на тиждень подавався транспорт для тих, хто відбував до північних таборів. Після закінчення слідства селяни не повинні були довго чекати. Переважно через два-три тижні вони вже вирушали.

Сільські інтелектуали — а їх у вересні прибуло ще декілька — часто обговорювали політичний сенс арештів. Ніхто не розумів того, навіщо забирають селян. Потім з’явилася теорія, що Сталін планує великі роботи на Півночі, залізниці в Сибіру, канали. Коротко кажучи, освоєння Арктики. Не знайшовши добровольців, які бажали б там працювати, Єжов через НКВС мобілізував робочу силу примусово. Старий анархіст, звався Зарюк, висловив цю теорію.

Я запреречував:

— Який це може мати сенс? Це можна було б зрозуміти, якби йшлося лише про селян, але ж відривають від роботи директорів фабрик, інженерів, кваліфікованих робітників і тягнуть їх на Північ, де вони мають лопатою колупати землю. Держава витратила величезні кошти на створення технічної інтелігенції, а тепер цю інтелігенцію та найбільш висококваліфікованих робітників використовують на будівництві доріг, дезорганізовують роботу в Донецькому басейні, аби викопати Біломорський канал. Чи не занадто дорого це коштуватиме?

— Можливо, ті роботи мають важливе стратегічне значення? — заперечував Зарюк.

— У такому разі можна було знайти вільних робітників. Треба тільки платити їм значно більше, ніж на Півдні.

— Це багато коштуватиме. Єжов зробить те саме дешевше.

— Це вийде значно дорожче, товаришу Зарюк. Примусова праця є найменш продуктивною формою людської праці. Якби примусова праця була більш продуктивною в порівнянні з вільною, то ніколи не дійшло б до ліквідації кріпаччини.

Розмови на тему політичного сенсу масових арештів не кінчалися. Кожна нова група арештантів розпочинала дискусії заново.

Сам Зарюк був старим анархістом. У революцію 1905 року він став інвалідом. Під час повстання козаки стріляли в натовп і вцілили йому в ногу. У в’язничному шпиталі йому цю ногу відрізали.

Потім його було вислано до Сибіру. В 1913 році він був амністований, повернувся додому і став учителем. Ніде й ніколи не висловлював своїх анархічних поглядів. Ніколи не був членом комуністичної партії. Був лояльним радянським громадянином. Ми сиділи разом до січня 1938 року. Він критикував режим НКВС значно гостріше, ніж інші. Робив це з щирим обуренням і застерігав мене від «гнилого комунізму».

У кінці вересня мене знову почали викликати на допити. Перший раз я потрапив до «брехайлівки».

У підвалі внутрішньої в’язниці було дванадцять великих камер.

Були ці камери зовсім голі й мали цементну підлогу. Деякі з них були переповнені, а в інших можна було сісти. Я зустрів у «брехайлівці» найрізноманітніших людей, але — дивна річ — до середини 1938 року не зустрічав нікого з нашого інституту, хоч декілька провідних науковців були вже заарештовані. Це було звичною справою. Адже більшість в’язнів належала до «контрреволюційних організацій», що складалися приблизно з 50 чоловік. Слідство над усіма учасниками «організації» проводив один і той же слідчий за допомогою двох чи трьох заступників. Тому дуже рідко траплялося, щоб люди з однієї «організації» зустрічалися в камерах чи «брехайлівці». Вони дізнавалися про долю своїх друзів лише від третіх осіб.

Виняток з правила складали в’язні, арештовані колективно, наприклад, селяни з одного колгоспу, вірмени Харкова й тому подібні групи.

Я просидів у «брехайлівці» декілька днів, поки мене викликав слідчий, і встиг там познайомитися з різними людьми. В пам’яті ж залишилось лише декілька з них.

Сиділи там двоє єврейських 18-літніх хлопців. Їх було звинувачено в належності до контрреволюційної сіоністської організації.

Вони, однак, уявлення не мали про сіонізм. Їх мав завербувати їхній шкільний товариш, який, напевно, був сіоністом. Вони випитували в мене про те, що таке сіонізм. Їх незнання не було вдаваним. Сіоністська організація була заборонена на початку двадцятих.

Її члени переслідувались нарівні з анархістами, меншовиками, соціал-революціонерами тощо. Комуністична партія мала в державі монополію. Всякі інші політичні організації вважалися контрреволюційними і тому були заборонені. Внаслідок цього сіоністська пропаганда зовсім згасла в єврейських масах Радянського Союзу. А ці 18-літні хлопці, які народилися після революції, не знали нічого про минулі часи. Поза тим, були вони асимільовані й ні слова не розуміли єврейською. Питали мене про історію сіонізму. Я став їм відповідати. Тоді до розмови втрутився сусід, капітан Червоної армії:

— Навіщо їм про це розповідати? Для них буде краще, коли нічого того не знатимуть.

— Чому?

Капітан потягнув мене до іншого кутка.

— Як ти не розумієш? Хто не знає нічого про сіонізм, той не може ні в чому зізнатися. Якщо ж ти їм щось поясниш, то вони вже будуть здатні щось сфабрикувати. Ти хочеш допомогти слідчому?

Лише ці двоє в усій камері мають шанс вийти на волю, і ти хочеш від них це відібрати?

— Чому ти думаєш, що вони вийдуть на волю?

— По-перше, їм по вісімнадцять, а в нас арештовують у віці від 30 до 50 років. Школярів взагалі не арештовують. По-друге, вони сидять тут обидва. Хіба не знаєш, що