Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

З першої ж хвилини я був вражений пануючим там брудом. Дуже багато хворих було саме на понос. Давали нам беладонну, харчі там були трохи кращі. Нас годували сухарями та бульйоном. Мій стан відразу став поліпшуватись, але минуло 22 дні, доки я зовсім одужав і мене було виписано з шпиталю.

На сусідньому ліжку лежав понурий безпартійний службовець.

Хтось із його відділу, будучи заарештованим, зізнався в шпигунстві, й оголосив усіх своїх колег спільниками. Всі були забрані. Я запитав його:

— У чому ви зізналися?

— А в усьому, що мені шиють, і, в першу чергу, в шпигунстві на користь німців.

— Не розумію! Якщо хтось береться до шпигунства, то мусить, перш за все, передавати якісь таємниці, важливі для закордонного військового апарату. Хіба вам такі таємниці відомі?

— Ні. Я працював плановиком у будівельному тресті, що будував димарі на нових фабриках.

— Коли ви зізналися в шпигунстві, то хіба не мусили розповісти конкретно: кому і що передавали?

— Так, я написав, що доставив матеріал Смирнову, який сконтактував нашу організацію з німецьким консулом у Харкові. Таємним матеріалом були наші плани будівництва на наступне півріччя.

— Чи це справді є таємницею?

— Ні, кожен мав можливість проглянути той план. До дійсно таємних паперів я не допущений.

Був ще один «шпигун» із Таганрогу, який працював у рибальському кооперативі. Він інформував німецьку розвідку про те, скільки риби виловлював кооператив щомісяця.

Я розповів сусідові про свою справу. Він зробив дуже поважну міну.

— Чи вам відомо, що з початку серпня знов працює «трійка»?

— Чув про це, але подробиць не знаю.

— «Трійка» має право в адміністративному порядку розглядати важливі справи, і, не вдаючись до військового трибуналу, виносити смертні вироки. Боюсь, що ваша справа належить саме до цієї категорії.

— Нічого сказати, заспокоїли. А чому ви так вважаєте?

— А що ДПУ має з вами робити!? Якщо ви раз за разом відмовляєтесь від зізнань, то треба вас покарати в адміністративному порядку, де є лиш одне — розстріл. Щоправда, «трійка» може також направити справу в ОСО, і в такому разі ви отримаєте п’ять років.

Не знаю, чи ОСО компетентне стосовно до іноземців.

— А чи не думаєте ви, що мене можуть звільнити?

— Чи ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Після всього того, що підписали? Акт терору проти Сталіна і Ворошилова!

— Я відмовився від своїх свідчень на другий же день.

— Відмову вони викинули, а зізнання залишили.

— Я напишу до прокурора.

— Не допустять до цього. Не думайте про звільнення. Якщо вас звільнять, ви поїдете за кордон. Але ж чи ДПУ випустить когось, хто все бачив своїми очима?

Я мовчав. Його слова пригнітили мене. Я побачив майбутнє в темних барвах.

— Ніхто звідси не вийде живим, а тим паче ви.

Він розізлив мене. Я завжди намагався підняти дух своїх колег, які втратили відвагу. Він же чинив навпаки. Його просто обурював мій оптимізм. Його понурі пророцтва досягли зворотного ефекту.

Я сказав йому:

— Я ще не знаю точно як, але переконаний, що полишу не тільки в’язницю, а й Радянський Союз. Я запам’таю ваше ім’я і не пізніше, як через два роки, передам вам плитку шоколаду із Швейцарії.

Коли отримаєте таку плитку в таборі, то знайте, що я на волі.

Але я забув його прізвище. Та й моя плитка шоколаду все одно не дійшла б до нього.

Коли мені стало краще, я отримав дозвіл вставати. Я почав приглядатися до оточення. Наше відділення мало декілька кімнат і було вільно переходити з однієї до іншої. Хворі в сусідній кімнаті були кримінальниками. Вони багато розповідали про життя в таборах на Півночі, яке, з їхніх слів, було не таким уже й поганим.

Були вони там уже по кілька разів, їх то звільняли, то знову забирали. Наш відділ знаходився на першому поверсі. В підвалі під нами містилися хворі на шкірні та венеричні хвороби. Були то переважно повії. Опівдні вони прогулювалися по подвір’ю перед нашими вікнами. В’язні починали розмови із ними. Були то молоді, свіжі селянки. Вони нічим не нагадували дівчат, яких можна було зустріти на вулицях європейських міст. До тієї пори я сам не мав уявлення про те, що і в Радянському Союзі існує нелегальна проституція.

Я пам’ятав розмову в готелі «Метрополь» у Москві, в якій брали участь німецький композитор Ганс Айслер, режисер Ервін Піскатор, письменниця Ганна Гмейнер та австрійський інженер-фізик на прізвище Мелзер, який жив у Росії з 1920 року і добре знав місцеві звичаї. Хтось висловив твердження, що в Радянському Союзі немає повій. Мелзер заперечив. Ганс Айслер почав його жартівливо й добродушно провокувати. Мелзер піддався й зголосився показати нам живу повію. Ми пішли на Тверську, потім звернули в темний провулок, який, як стверджував Мелзер, був центром проституції в Москві. Наше товариство пройшло з одного кінця вулиці в інший, але ніяких дівчат ми так і не побачили. Та і взагалі