Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— За що вас забрали?

— Беруть усіх іноземців, а також росіян, котрі перебували за рубежем. При цьому не має ніякого значення — були вони російськими військовополоненими, що повернулися 15 років тому, чи інженерами, котрих послано було за кордон для навчання і які щойно повернулися.

— Звідки ви це знаєте?

— Я сам маю очі. На нашому заводі працювало 20 000 народу, тож неважко було про щось довідатись. Іноземці позникали один за другим, як і всі ті, хто мають або мали контакти з зарубіжжям.

— Що роблять з тими людьми?

— Два місяці вони сидять тут, а потім їх етапують до таборів.

— Звідки ви це знаєте?

— Найчастіше від дружин, які діставали звістки про необхідність принести теплу білизну та одяг. Кожному тоді ставало ясно, що це означає.

— Іноземців також висилають до таборів?

— Про іноземців не чути нічого. Але росіян — усіх. Ще жоден не повернувся.

— Коли вас забрали?

— Два тижні тому.

— І що про все це кажуть люди?

— Вони не знають, що й думати, і всі мовчать.

То була обмежена людина, і я мало про що зміг від нього довідатись. Я почав нудьгувати за самотністю, оскільки він порушив мої вечірні марення. Через десять днів прийшов ще один, котрий мені більше сподобався. Був це молодий чоловік, кульгавий. Звичайно він ходив з ціпком, який у нього тут відібрали.

— Як вас звати?

— Бондаренко, я напівполяк, напівукраїнець і походжу з околиці Борислава в Східній Галичині.

— А як потрапили до Росії?

— Мій батько, робітник-нафтовик, був прихильником комуністів. Я сам з дитинства вже працював на партію. Двічі з партійними дорученнями перетинав російсько-польський кордон. Пройшов тут курс навчання й мав повернутися до Польщі, але поляки схопили мене на кордоні. Я намагався втекти, вони почали стріляти і я був поранений у коліно. Саме тому я кульгаю. Рік я провів у в’язниці. Після цього я нелегально працював для партії і був посланий до Росії через Данциг.

— А за що вас заарештовано?

— Не знаю. Забирають усіх.

— Що за дурниці? Не можна забрати весь народ?

— Звичайно, весь народ забрати не можна. Але нас, польських іммігрантів, беруть буквально всіх. На початку березня було забрано керівника нашого клубу. Через два тижні — секретаря партійного осередку, потім ще п’ятеро товаришів з керівництва клубу, а потім уже пішли всі один за другим. Я був одним із останніх і рахував свої години. Приготував для себе навіть сухарі. Ходили поміж нами чутки, що в тюрмах дають мало хліба.

— Чи були на слідстві у внутрішній в’язниці?

— Лише два дні. Слідчий повідомив, що я контрреволюціонер і шпигун польської дефензиви. Потім вимагав від мене, аби я визнав, що наша організація хотіла відірвати Україну від Радянського Союзу й прилучити її до Польщі Пілсудського. Насправді ж все було навпаки. Ми боролися завжди за відокремлення від Польщі Західної України і приєднання її до України радянської.

— Підпишете?

— Не знаю. Чи треба? — наївно запитав він.

— Ні, ні. Треба боротись.

— Мені казали, що Карп’юк підписав, він був керівником клубу.

Потім назвали цілий ряд моїх приятелів, котрі вже, буцімто, підписали.

— Думаєш, то правда? Чи, може, брехня?

— Брешуть дуже часто, але, може, що хтось не витримав і підписав.

Бондаренко був щирою і ввічливою людиною. Мав 22 роки. Він відрізнявся від більшості українців, котрих я знав, які були потайними й пригніченими. Щодо них, то в більшості випадків я не знав, чи можна їм йняти віри. Стосовно ж Бондаренка, я не мав найменших сумнівів. Невдовзі пов’язала нас сердечна приязнь. Він розповів мені все про революційний рух у Східній Галичині. Говорив просто й виразно. Описав становище робітників на нафторозробках.

— Із самого заробітку не можна жити, особливо, коли маєш кілька дітей. Наша вода багата на сіль. Робітники випаровують її й добувають сіль, яка осідає на дні. Щоправда, це заборонено, бо існує державна соляна монополія. Дехто вже на цьому спіймався.

Я раз по раз задавав собі питання: навіщо ця людина сидить у в’язниці? Був пролетарем, тобто походив з класу, проголошеного в Радянському Союзі пануючим. З дитинства брав участь у комуністичному русі й прострелене коліно було доказом його відданості.

Мав провести в Радянському Союзі два роки, скінчити партійну школу й повернутися з тим, щоб продовжувати революційну роботу в Польщі Пілсудського. Чи такі люди, як він, являли собою небезпеку для країни? Чи тільки для режиму Сталіна? Важко зрозуміти, що творить НКВС. Те, що вони роблять, — не просто кримінал, а велика дурість. Бондареко був таким наївно щирим, що без особливих труднощів можна було розпізнати всю його ідеологію. Мені й у голову не приходило, що він може бути законспірованим опозиціонером. Його не цікавила російська політика. Всі його думки належали країні, з якої він походив, та до завдань, які перед ним стояли. Сталін був для нього чужим володарем, на