Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Звичайно, вони вчаться, домагаючись наукових та технічних ступенів. Але чи будуть вони щасливими? Для того, щоб бути щасливою, людина, перш за все, потребує свободи й безпеки.

Я примушував себе думати лише про приємні речі. Тікав подумки до своєї молодості, пригадував свої подорожі по Італії: Флоренцію, Венецію і Рим, скарби Ватикану, розмови з Робертом Планським, з яким разом ходив по залах і якому казав: «Я вважаю помилкою, що вся ця краса сконцентрована в Італії. Решта світу позбавлена цього всього. Коли ми прийдемо до влади, ми розділимо ці речі більш справедливо».

Я часто звертався до моїх тогочасних настроїв.

На жаль, з’явилася обставина, яка почала мене навертати з приємних спогадів до неприємної дійсності, і це був голод. Уже деякий час я послуговувався лише в’язничними харчами. Мої гроші скінчилися, і я нічого не міг придбати в «лавочці». Передача посилок була заборонена і я втратив будь-який зв’язок з Оленою. Але це ще не все. На Холодній Горі супи стали давати не двічі на день, а лише один раз. Увечері приносили трохи сухої вівсяної каші — неповну ложку. Коли я вперше побачив ту порцію, то не втримався, й спитав наглядача:

— Що, це все!?

— Тут тобі не санаторій, — була відповідь.

Добре, що він цього разу хоч щось відповів. Звичайно ж, він тільки мовчки кивав головою й замикав «кормушку».

Якось мені довелося розмовляти з комендантом в’язничного блоку. Я попросив у нього паперу. Він повідомив мені, що не має на це права, але передасть моє прохання слідчому. Комендант був дебелим офіцером із довгим світлим волоссям. Він мені відразу сподобався.

При всій суворості режиму, він умів розмовляти з в’язнями спокійно й доброзичливо. Ніколи не погрожував. Я відчував його симпатію до себе. Коли якийсь в’язень порушував в’язничний режим, він просив його змінити свою поведінку аби він, комендант, не мав труднощів.

Я не раз дивувався відвазі цього чоловіка. При поширеній системі шпигунства його позиція не могла довго бути таємницею. Через три місяці він зник, а на його місце з’явився інший, який знущався з в’язнів. Того ж було заарештовано. Як я довідався пізніше, він відбував покарання в концентраційному таборі поблизу Архангельська.

Табір будував верф для військових кораблів. Як політв’язень, він був бригадиром і самовіддано виконував свою роботу. Часто сам допомагав, коли хтось із його бригади не міг виконати завдання. Я довідався про це від одного кримінальника, котрий повернувся з того табору до в’язниці.

Увесь час я був голодним. Мої фізичні запаси, з якими я прийшов до в’язниці, були давно вичерпані, я дуже гостро відчував голод.

О шостій ранку ми отримували свою пайку хліба. Був він чорний і глевкий, як глина. Я завжди ділив її на шість частин і з’їдав протягом дня за певною системою. Останній шматок відкладав на вечір.

Але моя воля була дуже слабкою. Вже об одинадцятій я залишався без хліба. Увечері мене діймав голод. Лежачи в ліжку, я дивився на ясну пляму вікна і марив прекрасною їжею минулих днів. Я намагався відновити в пам’яті вигляд торту «Сахара», запах біфштексів і смак віденських пончиків. Я подумки поїдав ті ласощі й мені трохи ставало легше. Коли ставало темно й умикалося світло, я відганяв свої денні марення й підводився з ліжка.

Потім настали дні, коли наглядач, який розносив їжу, почав давати мені другу миску супу. Через якийсь час після першої миски, коли щось лишалося на дні, рештки ділилися серед в’язнів, які нічого не отримували з «лавочки». В такі дні я не марив про їжу. Лежачи чекав, доки на небі з’являться перші зорі. Мене заколисували тужливі мелодії й повертали душевний спокій. Муки слідства лишалися десь далеко в минулому, і я втрачав почуття реальності. Я дуже добре пам’ятаю настрій тих вечорів. Це був тихий смуток, велика любов і, водночас, жаль до всього світу, а також жаль до самого себе.

…Якось через три тижні після мого повернення до порожньої камери відчинилися двері і зайшов новий в’язень. Він став посеред камери й озирнувся довкола:

— Це свинство, — мовив він німецькою.

— Що саме?

— Вони стверджують, що я шпигун.

— Як ваше прізвище?

— Рейбіш.

— Ви німець?

— Ні, я з Чехословаччини. Моя мати — чешка, батько — німець.

— Де працювали?

— На ХПЗ.

ХПЗ означало: Харківський паровозоремонтний завод, один із найбільших заводів в Україні.

— Я був механіком, — додав він.

— Як довго перебуваєте в Радянському Союзі?

— З 1921 року.

— Чи прийняли радянське громадянство?

— Ні.

— Член партії?

— Ні, членом партії я ніколи не був.

— А як сюди потрапили?

— Я перебував у Росії як військовополонений, а в 1920 році повернувся в Чехію. Але там зіткнувся з певними труднощами й повернувся до Росії. Бачив, що тут потрібні фахівці й одразу дістав роботу.

Як я пізніше довідався, ті певні труднощі полягали в дрібному злочині, який Ребіш вчинив за кордоном. Тому він і втік до Радянського Союзу. Довгий час він чесно трудився