Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Я не можу, громадянине слідчий.

І тут я підводжуся і падаю на підлогу. Шалит настільки вражений, що від несподіванки не знає, що робити. Він не може полишити мене одного, а в кабінеті на той час більш нікого не було. Він підбіг до дверей і почав гукати, але ніхто не приходив. Шалит кинувся назад і став телефонувати до коменданта. Я не чув, що він йому казав. Я почувався цілком добре, розтягнувшись на підлозі. Біль умить вгамувався, тільки-но я ліг та простягнув ноги. Через кілька хвилин я вже відпочив так, як за нормальних умов можна відпочити лише протягом декількох годин. А тим часом ніхто не приходив.

Шалит знов пробує дзвонити, але йому ніхто не відповідає. Тоді він хапає графин і виливає з нього на мене воду. Холодна вода освіжила мене, чого Шалит, мабуть, зовсім не передбачив. Тут я почув кроки в коридорі й підвівся з підлоги.

Зайшли троє охоронців з комендантом на чолі. Двоє тримали в руках батоги, а третій ніс гамівну сорочку.

— В’язень продовжує опір? — запитав комендант.

— Я не можу навіть стояти, — відповів я. — Я в напівнепритомному стані. Тепер я трохи відпочив і можу сісти.

Комендант послався на якийсь параграф внутрішнього розпорядку і пригрозив карою. Потім вони пішли, залишивши Шалита продовжувати допит. Було видно, що він втратив частину своєї впевненості.

Цей короткий струс освіжив мене. Правда, біль повернувся, але мій загальний стан покращав. Я відкинув усілякі думки про капітуляцію. Шалит продовжував питати про організацію, і тепер я почав йому відповідати, вказуючи на те, що вся ця справа є дурницею. Але він не хотів чути ніяких моїх аргументів.

— Повернись до стіни, курво!

— Послухайте, громадянине слідчий, я не міг мати розмову з Влахом у серпні 1935 року, оскільки в цей час був за кордоном.

— Повернись до стіни, проститутко!

— Але ж, громадянине слідчий… — Повернись до стіни!

Я послухався і почав промовляти до стіни. Шалит був незворушний. Вiн не дуже уявляв, що має чинити далі. Було схоже на те, що ситуація видавалася йому комічною, бо він ледь стримував сміх.

Цей епізод скоро став відомий усім. Коли декількома місяцями пізніше мене допитували інші слідчі, я чув, як один з них сказав другому: «Це той самий Вайсберг, що говорив до стіни».

Вранці Шалита змінив Вайсбанд. З Вайсбандом мені було і легше, і важче. Було приємно відчувати його симпатію. Але, з другого боку, його одноманітна поведінка пригнічувала. Я більше ні про що не міг думати, як тільки про те, коли нарешті настане кінець мукам, бо тепер біль не переривався ніякими рухами.

Після обіду знову з’явився Рєзніков.

— Прокурор прочитав вашого листа, — проінформував він, — і дуже гнівався на нас за те, що передали йому таку контрреволюційну заяву. Він звелів нам ужити всіх заходів для того, щоб примусити вас зізнатися.

Я не повірив жодному його слову, але не втратив надії побачити прокурора до кінця цього допиту. Ввечері знову була черга Шалита.

Він придумав нову розвагу:

— Що подумають ваші друзі, коли довідаються, що мали справу з брудним зрадником? — спитав він.

— Хто мене знає, той не повірить.

— Ми розстріляємо вас, а потім оголосимо про вашу справу в усіх іноземних газетах. Ваша мати довідається, що народила зрадника для Радянського Союзу.

Він був занадто дурний, щоб сприймати його серйозно, але згадка про матір стривожила мене і сльози виступили на моїх очах. Шалиту ж здалося, що він натрапив на вірний шлях і він чотири години підряд вів балачки про мою матір. Це ледь не зробило мене хворим, а що вже розізлило, — так це незаперечно.

Аж раптом відчинилися двері й з’явився капітан Торнуєв. Він помітив мій гнів, підійшов до мене і дружньо обняв за плечі.

— Не турбуйся, — сказав він, — все буде, зрештою, гаразд. Ходімо до моєї кімнати, бо я маю до тебе справу.

Я пішов за ним у кімнату, яку добре знав із тих часів, як у ній сидів нещасний Азак під час своєї короткотривалої слави. Торнуєв замовив чай для нас обох.

— Олександре Семеновичу, — почав він приязно, — ви мусите зізнатися. Зараз ви як риба на гачку. Чим більше будете смикатись, тим гірше для вас. Вам же не обов’язково визнавати всі звинувачення, від неправдивих ви можете відмовитись.

— Усі вони неправдиві, громадянине капітане.

— Щось же в них має бути правдивим. Зрештою, НКВС не арештовує безвинних людей, які дійсно нічого не зробили. Проти вас дали свідчення багато людей і вас належить покарати. Будь-який суд повірить двадцяти свідченням проти одного звинувачуваного.

— І все одно, громадянине капітане, все то вигадки. Нема там ані слова правди.

— Ви з цим не підете, Олександре Семеновичу. Чимось маєте поступитися. Ви ж культурна людина. Напишіть, що треба, і я постараюся, щоб це не мало для вас поганих наслідків.

Хоч як би там було, а я був задоволений комфортабельним шкіряним кріслом капітана і чудовим відпочинком. На жаль, тільки-но ми випили чай, він одвів мене до Шалита.

—