Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Він почав шукати вихід.

— Ви мабуть вважаєте, що варто мені свиснути й прокурор негайно з’явиться. Де я його знайду?

— Гаразд. Дозвольте, я напишу йому листа.

— Пишіть.

Він дав мені олівець та папір, я сів за стіл і почав писати:

«Громадянине прокуроре, я повністю не винен у тому, в чому мене звинувачують. Слідчий постійно застосовує до мене засоби фізичного впливу. Зараз я сиджу на стільці вже майже сто годин без сну. Є межа всякому терпінню. Якщо я зламаюсь морально й фізично протягом наступних днів і підпишу те, що вимагає слiдчий, то прошу вас узяти до уваги, що то все вигадки. Якщо ж я стану перед судом, то відмовлюся від усього. Прийдіть до кабінету Рєзнікова. Будьте ласкаві, зробіть це негайно по отриманні мого листа, бо я в такому стані, що довго не витримаю».

Я підписав листа, поставив дату і вручив його Рєзнікову. Лист я написав німецькою мовою з тим, щоб Рєзніков не порвав його відразу.

Він тямив по-німецьки мало і, звичайно, в разі потреби, запрошував перекладача. Хоч тут постійно порушуються закони, в ДПУ поважають деякі формальності. Зокрема, заява, підписана в’язнем, не може бути знищена. З неї треба зробити копію і вкласти в справу. Це був один із пунктів інформації, що її дав мені Рожанський.

Якщо буде запрошений перекладач, то він уже буде свідком того, що я робив заяву й Рєзніков не посміє її знищити. Та Рєзніков теж не був дурнем і одразу розгадав мої хитрощі. Замість того, щоб гукнути перекладача, він звелів мені самому прочитати той лист російською мовою. Я зробив це, ризикуючи тим, що може статися вибух його гніву. Але коли я скінчив, він лише докірливо глянув на мене.

— Ви, дійсно, занадто високої думки про себе, Вайсберг. Не думайте, що ви розумніші за всіх нас. Ви хочете авансом відмовитися від того, в чім будете змушені врешті зізнатися. Але це вам не допоможе. Ми взяли вас зараз у роботу і не відпустимо доти, доки не капітулюєте.

Однак, він не знищив те, що я написав, а поклав заяву разом із iншими паперами.

— Чи буде заява вручена прокуророві?

— Звичайно, — відповів він.

— А коли чекати на відповідь?

— Найімовірніше, ви її не отримаєте зовсім. Він знає вашу справу не гірш за мене і також знає, що за ворог ви є. Гадаю, що він не захоче мати з вами справу.

Наступного дня я відчув, як несамовита втома розповзається по моєму тілу, і спробував спати з відкритими очима. Через п’ять хвилин мені це майже вдалося, але голова моя негайно впала на груди, я прокинувся. Я дуже ослаб. Стало здаватися, що я ось-ось можу впасти. Але почуття втоми було ніщо в порівнянні з корчами, що напали на мене ввечері. Все тіло боліло неймовірно, мої сідниці розпухли. Навколо пахвин усе понабрякало, і я почувався неначе в обценьках, які стискали мене все дужче й дужче. Я з жахом почав думати про те, що можу втратити контроль над собою і підписати все, що кому буде завгодно. Якщо ж зізнаюся тепер, то ще зможу внести до своїх зізнань неправдоподібні речі, від яких потім можна буде відмовитися, довівши, що вони фальшиві. Але коли дійде до колапсу, то я вже не зможу цього здійснити. Схоже на те, що треба зізнаватися тепер.

Уночі знов з’явився Шалит. Знущався наді мною, як хотів. Кожну фразу він викрикував, починаючи словом «проститутка» і закінчуючи словом «організація».

— Ти, проститутко! Ти, курво! Ти, зраднику! Ти підняв свою брудну руку на найсвятіше, що є в нашій країні. Видавай негайно всіх своїх спільників і свою о-р-г-а-н-і-з-а-ц-і-ю.

Це останнє слово завжди супроводилося жахливим довготривалим вереском. Спочатку мені бракувало фантазії, щоб зрозуміти, що він має на увазі під «найсвятішим у нашій країні». Потім я зрозумів, що мова йде про замах на життя улюбленого вождя, батька всіх народів, світоча світового пролетаріату Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Тут до мене тільки дійшло, що не буде нічого страшного, якщо я зізнаюся в організації такого замаху. З часом спроба такого замаху почала мені здаватися не криміналом, а геройством. Але з двох причин я вирішив ще потриматися. Звичайно, я ненавидів деспота, котрий ніс відповідальність за всі злочини його таємної поліції, але я все ще був на боці революції, а тому інші звинувачення — шпигунство на користь іноземних держав та тероризм — мені не подобалися. До цього ж я знав, і Шалит постійно нагадував мені про це, що коли я зізнаюся, то тим самим видам усіх тих, хто, на їхню думку, мене підтримував. Вони будуть вимагати свідчень, наприклад, про Лейпунського та інших друзів, яких я любив та поважав. Думка про можливість цього мене жахала. Але що робити? Хіба вони відчепляться від мене, поки я не зізнаюсь? Я вже був шматком пухлого м’яса, що безперервно боліло. В моїй голові щось постійно гуло, а перед очима ходили вогняні кола. Я зможу протриматися не більше двох днів. А потім?

Шалит продовжував повторювати одні й ті ж речення по декілька годин. Була, мабуть, третя година ранку. Тіло боліло нестерпно, і я відчував, що маю щось робити. Але що? Те, що вони роблять зі мною, є порушення закону. А як я почну відверто опиратися, що буде? Я вирішив ризикнути.

— Громадянине слідчий, — заявив я, — прошу припинити допит. Я напівмертвий і не можу більше тут сидіти.

— Підписуй