Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Навіть Рєзніков іноді дозволяв це, коли бачив, що я на межі непритомності.
Харчі, якими мене годували в цей період, були значно кращими, аніж звичайно, принаймні, були жирнішими. Починаючи з четвертого дня, мене перестали водити вниз. Їжу почали мені приносити, я вживав її, не сходячи з місця. Таким чином, я втратив дорогоцінні десять хвилин перепочинку та прогулянки вниз і нагору. Коли я йшов до туалету, слідчий супроводжував мене з годинником у руці.
Мені не дозволялося зачиняти двері туалету й слідчий весь час стовбичив переді мною. Декілька тижнів тому одному з в’язнів удалося повіситися в туалеті.
Час від часу, коли я приймав їжу, до кімнати заходив начальник відділу капітан Торнуєв і своїм густим, веселим голосом заохочував мене з’їсти все.
— Не залишай нічого в мисці, — казав він. — Якщо щось залишиться, ми будемо змушені годувати тебе примусово. Але це не сподобається ні тобі, ні нам.
Я не міг зрозуміти, нащо він мене лякає. «Конвеєр» зовсім не позбавляв мене апетиту. Я їв з охотою, і до того ж це була якась перерва в допиті. Пізніше я дізнався, що турбувало Торнуєва: в’язень може скоротити свої муки, відмовившись їсти й пити. Через день або два він упаде зі стільця в блаженному безпам’ятстві. На жаль, я до цього не додумався. У подальшому я не раз оголошував голодування з різних більш або менш важливих причин.
На четверту ніч мене почало судомити. В цей час чергував Вайсбанд, який дуже перелякався.
— Що з вами, Олександре Семеновичу. Вам недобре?
— Я, мабуть, помираю.
— Встаньте і розімніться, Олександре Семеновичу. А я дам вам почитати заяву Влаха та інших. Коли прочитаєте, дам вам олівця й паперу, а ви напишете Торнуєву, що ви про це думаєте.
Він, дійсно, дав мені олівець і шмат паперу. Я із задоволенням сів за стіл і почав писати спростування на це безглузде звинувачення. Я писав уже півгодини і став почуватися значно краще, коли, раптом, з’явився Рєзніков. Він одразу все зрозумів, вирвав з моїх рук папір і звелів іти за ним. Ми залишили Вайсбанда в стані великого здивування й перейшли до кабінету Рєзнікова. Він, будучи великим майстром «конвеєрної справи», розумiв, що всяка перерва в процесі є великим полегшенням для в’язня і що вона може перекреслити «працю» декількох днів.
— Слухайте сюди, Вайсберг. Я зовсім не звір, але ми повинні довести справу до потрібного завершення. Доброта в даній ситуації полягає в тому, щоб сильніше на вас натиснути з тим, щоб швидше з цим покінчити. Це добре для нас, бо ми виграємо час, а також для вас, бо збереже вам здоров’я.
— Ви ж знаєте, що я ні в чому не винен. Ви користуєтеся протизаконними методами, щоб змусити мене зізнатися в злочинах, яких я не скоював.
Він схопився на ноги й забігав по кімнаті, як кінь на прив’язі.
Але я вже проходив цей номер і не піддався залякуванню.
— Громадянине слідчий, — вів я далі, — ви сказали все, що думаєте, але я не вірю, що прокурор схвалить ваші методи. Якщо ви доведете мене до стану цілковитого морального й фізичного занепаду і я підпишу вашу брехню, то я відмовлюсь від неї при першій же нагоді. Чому ви дієте незаконно? Викличте прокурора, хай він подивиться мені у вічі й скаже, чи законні ваші методи ведення слідства.
Ми обидва були надзвичайно збуджені й просто кричали один на одного. Нарешті, Рєзніков підхопив склянку й пожбурив її в мене. Як завжди, він схибив, і склянка розбилася на друзки об стінку за моєю спиною. Тоді він почав дзвонити. Зайшов вартовий.
— Викличте коменданта і двох здорових хлопців, — наказав він.
Після цього він раптом заспокоївся. — Ми не можемо без кінця терпіти ваш опір радянській владі. Застосуємо тепер фізичну силу.
Я сів і також спокійно відповів:
— А я вімовляюся від будь-яких зізнань, доки не побачу прокурора.
Рєзніков вийшов із кімнати. Він, мабуть, відмінив свій попередній наказ, бо ні комендант, ані його дужі асистенти так і не прийшли. Повернувшись, він сів на своє місце. Десь із годину я не почув жодного слова. Він зайнявся своїми справами так, ніби мене не було зовсім.
— Попереджаю вас, — сказав він, нарешті, урочистим тоном, — ви ризикуєте життям. Ви обмірковано саботуєте слідство. За це ми покараємо вас в адміністративному порядку.
— А якщо я підпишу те, що ви вимагаєте, то буду позбавлений життя.
— Не будьте таким дурним. Ми не знищуємо потрібних людей.
Ви фахівець, і ми використаємо вас. Ми довели вашу провину і ви отримаєте свої п’ять років. Якщо ж будете добре поводитися, то зможете вийти через два роки. У таборі ви працюватимете за своїм фахом. Скоріше за все ви не пробудете там і двох років до того, як вас повернуть працювати туди, де ви працювали, але вже під наглядом.
Як Рамзіна, який визнав свою провину на високому суді й тепер став великою людиною в Радянському Союзі.
— Якби було в чому зізнаватися, я б зізнався, — але ж немає в чому. Я не скажу більш нічого, доки не викличете прокурора.
Рєзніков не був простаком. Він зрозумів, що загнав мене далеко.
А цього він якраз і