Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
У своїй ізоляції я не міг довідатись про те, як армія зреагувала на усунення своїх керівників, але помітив реакцію слідчих. Декількома днями пізніше Рєзніков викликав мене на допит. Був він зовсім розгублений і його полишив звичайний спокій. У ці дні працівники ДПУ навіть поміж собою розмовляли півголосом. Чи не добрався страх уже й до них?
Декількома днями пізніше мене допитував Шалит. Він почав:
— Тепер ми знаємо все: ваша організація не троцькістська й не бухарінська, як ми спочатку гадали. Вона ще небезпечніша. Ви маєте тепер нам докладно розповісти, хто вас втягнув у цю справу й було б непогано, якби ви дали нам імена одного або двох вищих офіцерів німецького рейхсферу.
Я тоді ще не знав, що Тухачевського звинувачували в таємних зносинах із рейхсфером. Ніхто з нас цього не знав аж до осені 1937 року. Тепер я зрозумів амбіційні плани Шалита. Безпосередньо після арешту Тухачевського він задумав розкрити напіввійськову таємну організацію на чолі з офіцерами німецького рейхсферу. Це могло, дійсно, зробити йому честь та належне визнання. Але Шалит був занадто дрібним пішаком, а його безпосередній начальник Рєзніков відмовився, — що було дуже мудро, — мати будь-що з цією справою.
В усякому разі, Рєзніков мав свої особисті плани: я повинен був бути одним із основних свідків на процесі Бухаріна. На цю роль я дуже підходив. Організувати іноземного свідка проти Бухаріна було б для нього тріумфом. Але вони ніколи цього не визнавали. Усі радянські лідери — шеф ДПУ, Генеральний прокурор та керівник військового трибуналу зважали на громадську думку. Сталін, Єжов і Вишинський стежили за іноземною пресою й дуже добре знали скепсис щодо так званих «зізнань». Генеральний прокурор і ДПУ робили все можливе і неможливе для того, щоб їхні звинувачення здавалися якомога правдоподібнішими.
Коли німецький інженер на ймення Сюклінг з’явився серед звинувачуваних на кемеровському трибуналі, який передував і, власне, підготував процес П’ятакова, — це справило враження сенсації. Кожен за кордоном і в Радянському Союзі гадав про те, як це вдалося зробити. Люди в Радянському Союзі вже не дивувалися, коли «свої» зізнавалися в злочинах, яких вони не чинили. «Свої» були абсолютно беззахисними проти гепеушної машини, і їхні дружини, діти та близькі родичі ставали заручниками. Якщо звинувачувані під час суду спробують звернути з наміченого слідством шляху і розкрити завісу брехні, вони всі та їхні рідні можуть чекати смерті. З іноземцями була інша справа. Іноземець може покликати на допомогу своє посольство. Якщо до нього застосують радянські методи добування зізнань, і це викриється під час суду, може вибухнути великий міжнародний скандал. Отже, чого ж він усе-таки зізнався? Щось таки за цим було.
Випадково я зустрів цього головного кемеровського свідка звинувачення через декілька років у гестапівській в’язниці. Його теж, як і мене, видали. Так от він розповів мені, що його зізнання були фальшивими від початку й до кінця і що він зробив їх під тиском, хоч і відмовився повідомити якого саме гатунку тиск до нього застосовували. У мене склалося враження, що були використані якісь інтимні обставини його життя.
Наявність іноземного свідка або підсудного в публічному процесі одразу надавала цьому процесові ваги та викликала до нього довіру. Ось чому ДПУ так довго зі мною возилось у перші шість місяців 1937 року.
Рєзніков ніколи не казав мені чесно, що в нього в голові. Робив він це лише натяками.
— Знаєте, Вайсберг, ви смішні, — сказав він якось. — ви визнали свої ворожі думки щодо держави, але хочте заставити нас повірити в те, що ви самі прийшли в контрреволюцію. Цього не може бути.
Нам треба знати про всю вашу організацію. Ви не дрібний аматор, а визначна фігура. Ви й тепер маєте відіграти свою роль.
— Тобто?
— Ви повинні допомогти нам спіймати дійсно велику рибу в Москві і тим самим знищити останнє велике гніздо контрреволюції в нашій країні. У такому разі ви зробите нам велику послугу і не будете про це шкодувати.
— Ви вірите, що контрреволюція тоді припинить своє існування? — запитав я з напускною наївністю.
— Аби я не вірив, я не був би тут, — відповів він серйозно. Ми знищимо клас ворогів і, тим самим, захистимо фундамент безкласового суспільства. Наша партія підвищує свою пильність щодо класових ворогів, і ми розтрощимо їх озброєним кулаком, у який би спосіб вони не намагалися підняти свою голову. Водночас дамо цій країні найдемократичнішу у світі конституцію.
Мені часто доводилося страждати від ораторського мистецтва Рєзнікова. Він лише повторював те, що читав у газетах, а я злився на себе, що боявся відповісти йому так, як думав. Я почувався як той нещасний колгоспник у голодному 1933 році, який, відкривши газету, читав про добробут, що його принесла селу сталінська політика, а сам тим часом гриз кору з дерева.
…Після шести годин допиту Шалит підвівся й натис кнопку.
Я вирішив, що, нарешті, мене відведуть до камери. Але ні: за кілька хвилин увійшов Рєзніков — свіжий та гладенько виголений. Я ж був напівнепритомний, бо сидів уже на стільці чотирнадцять годин без дозволу підвестися й розправити ноги. Стояти біля стіни годинами, звісно, погано, але сидіти ще гірше. Коли ти стоїш, — то можеш хоч змінювати опорну ногу, а коли сидиш — тиск ніколи не послаблюється. Пахвини починають набрякати й з’являється нестерпний біль.
Рєзніков звелів мені зайти до його кабiнету.
— Громадянине слідчий, я фізично неспроможний продовжувати цей нескінченний допит. Прошу його перервати і дати мені хоч трохи спочити.
— Ні, — пролунало у відповідь, — ми й так змарнували дуже багато часу. Ми повинні довести
