Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Але Рєзнікову зізнання Влаха здавалися важливими.
— Якби Влах був єдиний, — мовив Рєзников, — то можна було б припустити, що він хоче вас обмовити, але ж Лессінг каже ті ж самісінькі речі, те ж саме робить і Йоффе. Та й Меренбах свідчить таки те ж саме цілком незалежно, будучи навіть у іншому місті. Уже близько двох десятків людей свідчать проти вас. Невже ви думаєте, що ми повіримо вам, ніби це нісенітниця?
— Громадянине слідчий, я не маю щонайменшого уявлення про те, що казати про ці свідчення, опріч того, що все це — чиста фантастика. Усе це ніяк не стосується мене або моїх дій. Я знаю Влаха дуже добре, він простий, чесний хлопець, і я не вірю, щоб він зробив щось проти Радянського Союзу.
Рєзніков підвівся. Кинув на мене лютий погляд, обличчя його запалало від гніву. Повільно й загрозливо він посунув прямо не мене. Я також схопився й позадкував перед ним. У кутку кімнати він зупинився переді мною й повільно промовив:
— Ти смієш звинувачувати органи радянськоi влади в підробці зізнань? Влах сам зізнався у своіх злочинах, а ти маєш нахабство заперечувати їх. Чого б він мав зізнаватися, якби це була неправда?
Що твій злочинний мозок ще придумає?
Я зрозумів, що зайшов задалеко. Не міг же я сказати вголос усю правду про те, що такі заяви вибиваються катуваннями. Така правда могла коштувати мені життя. В майбутньому я маю бути уважним і при спростуваннях посилатися лише на свої власні зізнання в цій фантастичній справі. Я не повинен розписуватися за інших.
— Громадянине слідчий, я не знаю, до якої темної справи Влах дав себе вплутати. Що ж до мене, то я ніколи не повірю, що він на це здатний. Одне я можу сказати з певністю: я до цього абсолютно не причетний. Сьогодні я вперше про це почув.
Ні, — заперечив Рєзніков, — цього разу ти вже не вивернешся.
Ми знаємо, що ти вчинив, а ти знаєш про те, що нам це відомо. Нам більше не потрібні твої зізнання для притягнення тебе до трибуналу.
Але вони потрібні нам для ліквідації всієї мережі твоєї організації.
Ти повинен нам сказати, кого завербував і хто завербував тебе. Але перш за все — хто поставив перед тобою завдання організувати замах на життя вождів партії та уряду.
— Я ніколи не отримував такого завдання.
— Давай усі подробиці про цю зрадницьку організацію, створену тобою на радянській території.
— Я ніколи не створював подібної організації.
Те що сталося потім, було цілковито новою для мене тактикою.
Він почав безупинно викрикувати одні й ті ж самі питання. Спочатку я давав йому одні й ті ж самі відповіді. Зрештою, я зовсім перестав відповідати, сподіваючись, що він також припинить кричати, але помилився. Рєзніков мав потужний голос і безперервно вигукував на мою адресу брудні лайки. Минуло не менше чотирьох годин, доки він трохи вгамувався:
— Я більш не маю часу для тебе.
Я висловив свій жаль з цього приводу, а він додав:
— Товариш Вайсбанд продовжить допит.
Моє серце защеміло, незважаючи на те, що це був найменш агресивний серед помічників Рєзнікова. Вайсбанд почав свій допит батьківською порадою бути слухняним і зізнатися: це допоможе уникнути багатьох прикрощів. Коли ж він побачив, що його слова не дають бажаного ефекту, то облишив свої поради. Час від часу Вайсбанд запитував то про те, то про се. Я щось відповідав, а він тим часом читав газету або перегортав справи. Потім запитав, чи дійсно я збирався висадити в повітря Харківський тракторний завод. При цьому голос його був таким байдужим, немов він питав мене про плани щодо чергової відпустки.
«Допит» тягнувся далі. Настала ніч. Я був дуже стомлений. «Напевне вони скоро скінчать і відправлять мене «додому», — думав я.
Але помилився. О десятій Вайсбанд передав мене іншому помічникові — Шалиту. Це був молодик віком ледь за двадцять і такий худий, що здавався хлопчиськом. Під час поневірянь по тюрмах довелось мені бачити багато слідчих, але ніхто з них не викликав такої моєї ненависті, як той Шалит. Будучи марксистом, я завжди намагався аналізувати процеси об’єктивно та виявляти причини тієї чи іншої поведінки дійових осіб. Я добре розумів, що всі ці слідчі є просто маленькими зубчиками у велетенській машині поневолення. Я знав, що їх підганяють і що вони мають підганяти інших, щоб самим утриматися. Моє розуміння ситуації якось пригальмовувало мою негативну реакцію на дії слідчих. Усю мою ненависть я намагався зосередити на головній пружині цього диявольського механізму — на самому деспоті та його найближчому помічникові Єжові — керівникові ДПУ. Коли я подумки повертаюся назад, то не відчуваю ненависті до своїх слідчих. До деяких із них, наприклад, до Азака та Торнуєва я навіть відчуваю щось подібне до симпатії. Але Шалит — виняток.
Цей безжальний і безсердечний кар’єрист мав дуже малий чин, щось на кшталт сержанта, але амбіцій мав набагато більше. Щаблями, якими він мав дертися вгору, були тіла й душі в’язнів, довірених його владі. На відміну від інших слідчих, Шалит сприймав свою роботу серйозно. Він уважно читав газети і дуже добре знав, що контрреволюційне підпілля було
