Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Перед війною і революцією становище євреїв у Росії було зовсім іншим. Православна церква та царський уряд навмисно розпалювали антисемітизм, і дискримінаційна політика уряду призвела до того, що євреї зосередилися саме в українських та польських містах. Ленінський інтернаціоналізм перших років революції призвів до повної ліквідації антисемітизму в Росії. Офіційно всі форми антисемітизму були заборонені, і ставлення до раніше пригнічених національних меншин змінилося на краще. Перед своїм приїздом до Радянського Союзу я не вірив у те, що таке зло, як расову ненависть, можна викоренити чисто адміністративними засобами. Вважав, що ліквідація антисемітизму потребує чогось більшого, ніж заборони.

Але я не врахував тієї обставини, що справжніх антисемітів дуже мало, більшість просто йде за ними, як стадо овець. Якщо заборонити діяльність цієї активної меншості, то антисемітизм зникне, що, власне, й відбулося в радянській Росії.

Я часто обговорював расові проблеми з Рашковим і одного разу розповів йому про інцидент, що мав свого часу місце в інституті.

…Якось дев’ятнадцятирічна дівчина, на прізвище Семенова, яка працювала в інституті кресляркою, сказала подрузі: «Он іде Плискін зі своєю Хайкою». Плискін був євреєм і працював майстром в інституті, а «Хайка» була його дружиною. «Хайками» в Україні називають єврейок. Подруга Семенової повідомила про цю репліку в профспілковий комітет.

Реакція була бурхливою й зовсім несподіваною для мене. Негайно було скликано загальні збори. В інституті було кількасот працівників і лише небагато з них, не більш десятка, були євреями. Збори рішуче висловилися за те, щоб дівчину виключити з профспілки. Це означало б, що вона автоматично втратить роботу і вже ніде її не знайде, принаймні в європейській частині Росії, за винятком хіба що зовсім некваліфікованої роботи на будівництві. На жаль, я запізнився на збори, але коли зрозумів про що йдеться, негайно попросив слова.

— Товариші, — почав я, — я знаю Семенову по її роботі. Це сумлінна працівниця. Вона відмовляється від того, в чому її тут звинувачують. Але якби це й була правда то, чи варто її так жорстоко карати? Зважте, дівчині всього дев’ятнадцять років, невже ви гадаєте, що вона вже непоправна? Напевне, ми зможемо вплинути на неї, і вона облишить свої хибні погляди. Але якщо ж ми її покараємо, то це може викликати зворотну реакцію — зміцнити теперішні її погляди. Я вважаю, що рішення зборів треба переглянути.

Розпочалася жвава дискусія, в якій деякі комуністи не погоджувалися зі мною, але, зрештою, збори обмежилися суворою доганою.

Я був задоволений результатом, але наступного дня був запрошений до парткому його секретарем Комаровим. Як партійний секретар, він стояв вище за мене, але в особистому житті ми були приятелями.

— Алексе, — почав він, — твоя поведінка на вчорашніх зборах була явно ворожою щодо партії та ще й до того ж антисемітською.

Твій виступ на захист Семенової є не що інше, як антисемітизм.

Я здивувався.

— По-перше, я зовсім не захищав її позицію, — запротестував я, — по-друге, звинувачувати мене в антисемітизмi є цілковитий нонсенс, бо я сам єврей.

— Це нічого не міняє. Є досить євреїв-антисемітів.

— Але ж, Петю, чи насправді є якась небезпека в тому, що Семенова сказала: «На вулиці стоїть Плискін зі своєю Хайкою». Чи то є прояв невиправного антисемитизму? Ти дійсно вважаєш, що Семенову зовсім уже не можна вибачити і що збори мають право ламати долю цієї молодої дівчини, яку ще можна настановити на вірний шлях? Так можна зайти дуже далеко. Саме тому я й попросив слова.

— Алексе, ти не розумієш. Відкритий антисемітизм заборонений у Радянському Союзі, тому класовий ворог використовує для пропаганди своїх ворожих поглядів приховані методи. Ця незначна, на перший погляд, репліка є виявом глибоко ворожої ідеології.

Партія повинна душити її в зародку. Чи, може, ми маємо чекати, доки старі гасла «Бей жидов, спасай Россию» з’являться на вулицях Харкова?

Я пригадав ту розмову лише з тією метою, аби охарактеризувати пануючу в партії ідеологію. Позиція Комарова була обумовлена ідеологією партії в національному питанні. Він, власне, не мав ніякого інтересу до проблеми євреїв як такої. Для нього це була просто частина більш загальної проблеми встановлення гармонійних відносин між націями, що проживають разом на одній території.

Рашков, як і я, не мав ніякого уявлення про те, за що саме його було заарештовано, за винятком того, що колись він був меншовиком.

— Я цілком можу зрозуміти, що вони досі ще не довіряють мені, — бідкався він, — це вони хочуть ізолювати мене, як і вас. Але навіщо цей фарс? Якщо вони вважають нас небезпечними, нехай вишлють в адміністративному порядку до Сибіру, як то робив цар. Навіщо вони вимагають зізнань у злочинах, яких ми ніколи не чинили?

— Вони дійсно від вас цього вимагають?

— Так. Спочатку вимагали контрреволюційну організацію, а тепер ще й шкідництво. Запевняють, що я поширював троцькістські ідеї у своїх книгах та лекціях. Коли ж я послався на те, що всі мої книжки цензори дуже ретельно переглядали перед друком, то слідчий сказав: «Не ховайся за цензорів, вони твої спільники». Близько третини університетської професури заарештовано. Всі вони звинувачуються в тому самому, що і я. Багато з тих книжок були опубліковані давно і їх дуже хвалили в партійній пресі. А тепер виявляється, що все то була троцькістська пропаганда.

Рашков був уже старим і мав погане здоров’я. Однак, тримався, на диво, добре. Його знов і знов викликали на допити. На біду, з його сечовим міхуром щось було