Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Другої ночі Шалит кричав на мене вісім годин без перепочинку.

Це був рекорд навіть для нього. Я не робив ніяких спроб його перервати. Мої очі перетворилися на згустки болю, голова неначе розкололась. Здавалося, що вона охоплена металевим розпеченим обручем, котрий стискується все дужче й дужче. Чотири години Шалит безугавно повторював:

— Кажи мені про троцькістсько-фашистську контрреволюційну шпигунську й диверсійну організацію, яку ти створив на території Радянського Союзу.

Наприкінці четвертої години допиту він викликав охорону й покинув кімнату на короткий час, мабуть, подався до туалету. Коли ж повернувся, то все почалося знову. Але текст мого зізнання він змінив. Я точно його не пам’ятаю. Наприкінці він уже кричав:

— На коліна перед радянською владою, ти, фашистський пес!

Коли Вайсбанд замінив Шалита о восьмiй ранку, я був уже майже непритомний. Вайсбанд дозволив мені постояти декілька хвилин.

Це було фантастичне полегшення. Я не лікар і погано розбираюсь у патології, тому мені важко описати зміни в організмі, що мають місце під час «конвеєра». Уже перші кілька годин нерухомості страшенно виснажують організм, а потім з’являється біль у всьому тілі.

В цьому стані будь-яка зміна положення приносить полегшення.

Мене не водили вниз аж до дев’ятої. Туалет, умивання, сніданок — усе було скінчено не більш як за десять хвилин і мене знов було повернуто до кабінету. Вайсбанд дружнім тоном почав наставляти мене на праведний шлях:

— Ви довго не витримаєте, Олександре Семеновичу. Кому з того буде користь? Ви тільки загубите своє здоров’я. А кінець буде той же самий. То чому б не зробити це зараз?

— Що я можу зробити, громадянине Вайсбанде? Не можу ж я зізнатися у злочинах, яких не вчиняв! Навіщо вводити в оману радянську владу? Кому з цього користь?

Вайсбанд не став сперечатись і здавалося, що він погодився зі мною. Він виконував свої обов’язки, але не мучив мене понад міру.

Він навіть — а це вже було цілковите порушення інструкцій, бо ніхто цього більше не робив — час від часу дозволяв мені вставати на декілька хвилин, щоб розім’ятися і тим самим зменшити муки.

Після обіду прибув Рєзніков, був він у чудовому настрої.

— Доки будете нас мучити? — почав він весело, — горе нам, що дісталися такому бандитові, як ви. Дайте нам, нарешті, спокій.

Я промовчав. Йому хтось зателефонував. Я прислухався до розмови. Схоже, що на другім кінці дроту був який начальник з ДПУ, котрий щойно прибув до Харкова й ще не мав де жити.

— Та залиш ти свою бабу там, де вона зараз, а сам рушай до готелю. Там знайдеш доволі молодих дівчат, — радив йому Рєзніков.

Я здивувався, що він так відверто розмовляє в моїй присутності, але потім зрозумів, що я для нього вже не людина. Я просто матеріал, з яким він працює. Він продовжував розмову, це було схоже на підняття кришки параші. Рєзніков був міцний, мав добре здоров’я, напевно, любив випити й попоїсти й не цурався жінок. Чого він переді мною мав критися? Він умів радіти життю по-своєму. Погано було лиш те, що він вибрав собі таку професію, де мав ламати людські життя, якщо сам не хотів бути знищеним. Однак не було видно, щоб ця обставина його дуже турбувала. Він виконував інструкції, а відповідальність полишав на тих, хто ті інструкції йому давав.

Ще мав прийти час, коли багато із слідчих ДПУ опиняться у своїх же власних камерах, і я матиму можливість познайомитися з ними досить близько та впевнитися в тому, що їхня психіка дуже близька до Рєзнікової.

Рєзніков завжди намагався мати від своєї роботи задоволення.

Винаходив нові лайки, і всі вони мали сексуальне підґрунтя. Коли йому вдавалося придумати нову лайку, він бував дуже задоволеним.

Уся ця повінь бруду виливалася на мене та інших в’язнів у той самий час, коли партія та уряд вживали заходів боротьби проти матірщини, як пережитку капіталізму. Свідомий пролетаріат не повинен лихословити. Засобом боротьби з матірщиною була грамота — людей навчали читати й писати. Ця кампанія мала досить великий успіх, і, часом, найвідсталіші елементи піддавались агітації та полишали свої погані звички. Але тільки не ДПУ. Лайка й матірщина щодо в’язнів вживалися систематично й цілком умисно. Робилося це із задоволенням. Це був засіб залякування та приниження. І це робили люди, ранг яких дорівнював рангові генералів Червоної армії.

Але ця метода на мене не діяла. Вони принижували не мене, а себе, мені ж це навіть подобалося, бо вносило в моє життя якусь різноманітність. Подобалося спостерігати, як Рєзніков намагався відшукати нові вершини, які він зміг би здолати, а також нові прірви.

Біда була з Шалитом. Він, дійсно, був гидким створінням без фантазії. Міг повторювати одну і ту ж бридку лайку сотню разів без жодної варіації, а також сотню разів повторювати все інше, що спало йому на думку.

На третій день «конвеєра» мій стан погіршився настільки, що став нестерпним. Біль у нижній частині живота був жахливий. Час від часу, будучи не в силах терпіти, я підхоплювався. Настав час, коли погрози вже перестали на мене діяти. Вайсбанд був найгуманнішим із усіх трьох слідчих і він дозволяв мені час від часу постояти.