Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

у Немирові і звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті одного разу почали тікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пошкодувавши навіть церкви і рибальських гарді в (приладдя для рибальства).

Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий завзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Взявши з собою десяток най-завзятіших товаришів, він потай пробрався у Немирів, де Сава проживав у доброму будинкові, і однієї ночі вдерся з кількома товаришами до Чалого в хату. Побачивши несподівано давнього свого приятеля на порозі хати, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий з товаришами поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли у Січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.

Зрада Сави Чалого і кара на нього од запорожців зробили на Україні велике враження, оспівані у багатьох народних піснях, що кобзарі й до наших часів співають на Україні.

Ой, був у Січі старий козак, на прізвище

Чалий,

Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.

«Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син

робить, —

Як полове запорожців — то в кайданах

водить?»

Ой, як крикнув старий, сідий, та на

запорожців:

— Хіба ж нема поміж вами удалих

молодців?! —

Обізвався Гнатко братко, та ні в віщо

вбратись:

«Знаю, знаю пана Саву — можу з ним

погратись».

— Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою

погратись,

Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись! —

Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,

А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.

Заїхали в нову корчму меду-вина пити.

Назбігались вражі ляхи, — хотіли побити.

Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,

Повтікали вражі ляхи попід рученьками.

Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді.

Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.

Приїжджає та пан Сава та до свого двору,

Питається челядоньки, чи все гаразд дома?

«Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:

Породила твоя пані хорошого сина;

Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:

Виглядають гайдамаки із-за гори часто».

— Та нехай вони виглядають, — я їх не

боюся! —

Єсть у мене війська много, — я з ними

поб’юся! —

Ой, сів Сава кінець столу — та листоньки

пише,

А Савиха молодая дитину колише;

Сидить Сава кінці столу — листоньки читає,

А Савиха молодая важкенько зітхає:

— Ой, ну, люлі, мале дитя, ой, ну, люлі, спати, —

Наїхали гайдамаки до нашої хати. —

А у того пана Сави весь двір на помості,

Приїхали та до нього козаченьки в гості.

«Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:

Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?»

— Ой, чим же вас, милі братця, я буду

вітати, —

От дав мені Господь сина, — буду в куми

брати. —

«Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,

Як у Січі з отаманом у вічі видався?

Та йшов же ти біля його та й не привітався?»

— Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива,

Та вип’ємо з козаками за малого сина;

Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду.

Трудно-нудно на серденьку: головки не

зведу!» —

«Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,

Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.

Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,

Коли хотів запорожців в куми собі брати!

Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,

Запорозьким козаченькам голов не лупити,

А піймавши у неволю — в кайданах не водити».

Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —

Та підняли пана Саву на ратища вгору.

Помщаючись за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гнались за ватагою Гната Голого та, не догнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге поруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього сенатові, і російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і одповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці набігали на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.

Після того наскоки гайдамаків на польських панів по Правобережній Україні довго не припинялись і викликали з боку польського уряду скарги у Петербург на те, що після війни Росії з Туреч-чиною не покликали Польщу до межування земель, і через те ніби запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744 київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому отаманові Якиму Ігнатовичеві розпитати запорозьких дідів і списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.

З одповіді Коша Леонтьеву од року 1745 виявилось, що поміж запорожцями добре збереглись перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького і попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, і всі землі од Дністра до Дніпра складали сьогобочну (Правобережну) Україну. Інші діди, зрозумівши, що мова йде про землі виключно Запорожжя, обмежували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя р. Тясмину у Дніпр через Чорний ліс до р. Вись під Лебедин, далі р. Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, «поки кінь копитами дна достане», до устя Дніпра; до Запорожжя ж також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Пе-револочна на Дніпрі.

СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ

Біля тих же часів почались суперечки за землі і на сході Запорожжя з донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше татарських земель захоплювали запорожці і донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Торцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились одне на одного до Петербурга. Опріч того, козаки того й другого війська переїздили за Азовське море на рибальство і там билися за коси й лимани.

Року 1745 у змагання Війська Запорозького з донцями встряв нарешті російський уряд